Бронзовий вік

 

ЗМІСТ

 

• Коли бронза була дорожча за золото
• «Зіграймо!» — «Ріж вівцю, не вистачає кістки»
• Папірусна революція
• Як викупатися в золі й козячому жирі
• «Ви до нас із мечем, а ми до вас із лижами», або Як використовували лижі замість зброї
• Щоби вас зважили, треба… померти
• Найдавніший аквапарк
• Ласкаво просимо на виставу — ляльки-маріонетки
• Місто, де будували кораблі
• 180 кроків Сонця
• Молитва Іоану Хрестителю: Ut, Re, Mi, Fa, Sol, La і Si
• Два кінця, два кільця
• Коли час побіг, як вода
• Тінь на плетінь
• Коли футболістів, що програли, приносили в жертву богам
• Пра-пра-прадідусь токарного верстата

Коли бронза була дорожча за золото

Приблизно 3200 роках до н.е. люди навчилися отримувати бронзу — сплав міді з оловом, миш'яком чи іншими металами. На той час бронза була твердішою і довговічнішою за будь-які інші метали, тому цивілізації, що опанували виробництво бронзи, отримали технологічну перевагу. Оскільки вироби з бронзи відіграли провідну роль у житті людства, цей історичний період отримав назву бронзового віку.

 

Першим регіоном, що увійшов в епоху бронзи, був Близький Схід, який часто називають «колискою цивілізації». Саме тут виникли землеробство та писемність, було винайдено гончарне коло, з'явилися перші уряди та зведення законів, а також було закладено основи астрономії, математики й астрології.

 

Активна торгівля спеціями, текстилем і дорогоцінними металами, причому на далекі відстані, спричинили появу надзвичайно багатих міст-держав, а також змішування культур. На торгових шляхах як сухопутних, так і водних, у місцях стоянок чи портів виникли нові міста.

 

Причиною завершення бронзового віку близько 1200 років до н.е. став не лише початок виплавки заліза, самі соціально-політичні умови призвели до зникнення найбільших на той час держав і втрати багатьох виробничих і культурних традицій. Катастрофа бронзової доби, або бронзовий колапс, часто використовується істориками як яскравий приклад занепаду цивілізації в самому розквіті.

 

«Зіграймо!» — «Ріж вівцю, не вистачає кістки»

Близько 3000 років до н.е. стали з'являтися перші настільні ігри. Найстарішою з відомих ігор вважається давньоєгипетський сенет — гра, яку, за легендою, винайшов бог знань Тот, щоб виграти у бога Місяця Хонсу кілька додаткових днів у календарі. Відтоді в сонячному році 365 днів, а в місячному — лише 355. І серед людей з'явилися перші геймери.

 

У сенеті використовувалися плоскі двосторонні фігурки, призначення яких приблизно таке ж, як у сучасних гральних кісточок — вносити елемент випадковості в ігровий процес. А найдавніші гральні кісточки у звичному для нас вигляді кубиків із нанесеними на їхню поверхню точками були виявлені в Спаленому місті — місці археологічних розкопок на південному сході сучасного Ірану. За різними оцінками, вони були зроблені між 2800 та 2500 роками до н.е. Прообразом гральних кубиків стали надп'яткові (таранні) кістки вівці — так звані альчики, які люди збирали з давніх часів і використовували спочатку для ворожіння, а потім і для гри. Саме тому гральні кубики сьогодні називають кісточками. Потрібно сказати, що давня гра з альчиками набула надзвичайно широкого поширення — нею захоплювалися як у державах стародавньої Європи, так і практично у всіх країнах Сходу. Досі ця гра, асик, є однією з найпопулярніших серед народів Середньої Азії.

 

Практично одночасно з появою сенета в Єгипті були вигадані й популярні до цього дня шашки (Давня Месопотамія — сучасний Ірак), нарди (Давня Персія – сучасний Іран) та го (Китай).

 

Папірусна революція

Вважається, що папірус вперше був отриманий у Стародавньому Єгипті за часів всесвітньо відомого представника IV династії фараонів — Хеопса, який правив з 2620 до 2580 року до н.е. Утім, Хеопсом його назвав давньогрецький історик Геродот, а єгиптяни звали його Хуфу. Найдавніші папірусні сувої, виявлені до цього часу, докладно описують повсякденне життя єгиптян протягом 27-го року правління Хуфу, тобто 2593 до н.е.

 

Єгиптяни зробили справжню революцію у світі носіїв інформації, запропонувавши замість громіздких глиняних табличок легкий та гнучкий матеріал, який використовувався довше, ніж будь-який інший носій в історії письмових документів – понад три тисячі років.

 

Примітно, що папірус був не тільки матеріалом для письма, але й мав релігійне значення. Увінчані перистими парасольками стебла папірусу — рослини, з якої й отримували цей матеріал, з'являлися на місцях щорічних розливів Нілу, тому символізували відродження природи.

 

Стебла папірусу нарізали довгими смужками, які потім укладали у два шари поперечно один до одного. Зверху поміщали вагу, яка розплющувала та склеювала між собою рослинні волокна. Після просушування листи папірусу полірували черепашками або слоновою кісткою. Найчастіше кілька аркушів папірусу склеювали в один довгий аркуш, який скручували в сувій, часто навколо дерев'яних палиць. Саме в такому вигляді папірус постачався до Стародавньої Греції та Риму, де подібні сувої називалися «бібліос». Саме тому сховища сувоїв із записаною на них інформацією стали називати бібліотеками, а книжки, що згодом з'явилися, грецькою та латинською мовами — бібліосами, як і сувої.

 

Як викупатися в золі й козячому жирі

Найраніші історичні свідчення про виготовлення милоподібних речовин у Вавилоні датуються приблизно 2800 роками до н.е. Перша формула отримання мила була записана на шумерській глиняній табличці близько 2500 року до н.е. Деревну золу змішували з козячим жиром, після чого заливали водою і кип'ятили (до речі, цей процес також вважається найдавнішою документально зафіксованою хімічною реакцією). З отриманої субстанції формували невеликі коржі, які використовували для прання вовняного одягу.

 

Цікава версія походження назви мила у європейських мовах романської групи: італійської «sapone», англійської «soap», французької «savon». Вважається, що вони походять від латинського назви гори Сапо у Стародавньому Римі. За переказами, на цій горі відбувалися жертви богам. Тваринний жир, що виділявся при спалюванні жертв, накопичувався і змішувався із золою багаття, а під час дощу ця суміш стікала в річку Тибр, просочуючи її глиняні береги. Згодом місцеві жителі стали помічати, що у воді біля таких берегів одяг відмивається значно краще. Така от річка — «мильні береги»…

 

Утім, римський енциклопедист Пліній Старший описував мило як «винахід галів», а походження латинської назви «sapo» пов'язував із давньонімецьким словом «sebum» — сало. Варварські племена галів користувалися милом, яке отримували змішуванням сала із золою. Самі ж римляни тривалий час надавали перевагу більш «цивілізованому» методу миття: вони втирали в шкіру рослинну олію, яку потім зішкрібали разом із брудом спеціальним скребком — стригилом. Користуватися милом у Стародавньому Римі стали лише у II столітті до н.е., після того як лікар Гален описав його чудодійні властивості у боротьбі із захворюваннями шкіри.

 

Після падіння Римської імперії до особистої гігієни почали ставитися зневажливо, а мило перетворилося на предмет розкоші, доступний далеко не кожному. Навіть королева Іспанії Ізабелла Кастильська зізнавалася, що користувалася милом лише кілька разів — перед весіллям та при народженні дітей. Що вже говорити про простолюдинів... У цей період мило разом з іншими «східними дивами» завозилося до Європи з мусульманських країн.

 

Нового поширення мило набуло лише у XVII столітті, після відкриття промислових методів миловаріння. На жаль, навіть сьогодні, коли використання мила є звичайним явищем у промислово розвинених країнах, на планеті все ще живе величезна кількість людей, для яких мило залишається недоступним.

 

«Ви до нас із мечем, а ми до вас із лижами», або Як використовували лижі замість зброї

Як відомо, далеко не скрізь на планеті клімат досить м'який. З давніх часів багато народів проживають у регіонах, де більшу частину року лютують морози, а шар снігу може досягати кількох метрів.

Не дивно, що людям у цих краях довелося вигадувати способи не провалюватись у сніг під час пересування.

 

Було помічено: якщо надіти на ступні досить широкі предмети, то можна пересуватися навіть по рихлому і глибокому снігу. Вчені припускають, що спочатку були винайдені снігоступи — пристрої, що нагадують тенісні ракетки, які прив'язувалися до ніг. Однак пересуватися швидко на снігоступах було незручно, тому люди придумали лижі — довгі й досить широкі дошки, які дозволяли мисливцям пересуватися снігом значно швидше, ніж тваринам, які провалювалися в замети і швидко втомлювалися.

 

Наскельні малюнки, виявлені біля Скандинавії, свідчать, що лижі використовувалися тисячі років до н.е. Найстаріші ж зі знайдених лиж були виявлені на дні озера Сенниця, що на кордоні Білорусі. Дощечки з в'яза із загнутими носами та зав'язками для ніг були виготовлені близько 2620 року до н.е.

Примітно, що назва «лижі» походить від давньослов'янського лискати (ковзати), а європейське «ski» — від скандинавського «skíð» (розколота деревина).

 

На півдні Кольського півострова були поширені лижі різної довжини: довга для правої ноги і коротка для лівої. І якщо довга лижа служила виключно для ковзання по снігу, то ногою з короткою лижею відштовхувалися чи завдавали ударів у бою. Нижня частина короткої лижі покривалася шкірою тварин, щоб послабити ковзкість, тоді як довга лижа спеціально оброблялася жиром для кращого ковзання.

 

Згодом конструкція лиж удосконалювалася. У 1850 році винайшли лижі з прогином — згинаючись у центральній частині під кріпленнями, вони більш рівномірно розподіляють вагу лижника по довжині, при цьому набагато тонші, а отже, легші за традиційні. Надалі змінювалися матеріали лиж та конструкції кріплення, розміри та пропорції. Поступово лижі перетворилися на спортивний інвентар і стали такими, якими ми звикли їх бачити.

 

Щоби вас зважили, треба… померти

Ідея про те, що різні предмети можна зважувати, тобто порівнювати їхню масу з масою певного зразка (еталона), виникла в давнину. І найпростіші ваги, найімовірніше, з'явилися задовго до найстаріших виявлених зразків. Найдавніше свідчення зважування було знайдене в Єгипті: кам'яні гирьки з позначками, що позначали масу, були виготовлені за правління фараона Снофру — близько 2600 року до н.е.

Між іншим, давньоєгипетську одиницю маси дебен можна певною мірою вважати також першою грошовою одиницею, оскільки купці тоді позначали вартість різних товарів відповідною кількістю дебенів золота чи срібла.

 

А ще в Стародавньому Єгипті ваги мали релігійне значення. Анубіс, провідник померлих у потойбічне царство, зважував їхні серця, щоб вирішити, чого варті ті люди. Якщо серце було обтяжене гріхами, воно переважувало перо, яке розміщувалося на іншій чаші терезів, що не обіцяло нічого доброго душі померлого.

 

Найдавніші знайдені ваги були виявлені в долині річки Інд на території сучасного Пакистану. Вони були створені за 2000 років до н.е. і мали вигляд дерев'яної балки з мідними пластинами по краях. Центральна частина балки спиралася на гостру ˄-подібну опору. Як і в Єгипті, замість гирьок тут використовувалися ретельно оброблені кам'яні блоки. Пізніше гирі для зважування почали робити із металів — спочатку бронзи, а потім, у міру відкриття нових технологій, із чавуну.

 

Згодом з'являлися нові і нові конструкції ваг, підвищувалися їх точність і зручність використання. Ваги Кіббла — найточніший прилад на сьогоднішній день. З їхньою допомогою можна буквально виміряти масу найдрібніших частинок (молекул та атомів). Звичайно, цей прилад використовується тільки в наукових цілях, а для повсякденного життя досить точності звичайних електронних ваг.

 

Найдавніший аквапарк

Навіть зараз будівництво штучного водоймища — басейну — є досить клопітким і дорогим заняттям. Не кожен населений пункт може похвалитися наявністю подібної споруди, наприклад, футбольних полів у містах і селищах безумовно більше, ніж плавальних басейнів.

 

Тимчасом перший басейн був побудований в місті Мохенджо-Даро ще у 2600 роках до н.е. хараппами — стародавнім народом, який населяв територію біля річки Інд на місці сучасного Пакистану. Розташований просто неба прямокутний резервуар 12 метрів завдовжки і 7 метрів завширшки мав максимальну глибину 2,4 метра. З обох боків до води вели зручні сходинки, а в заглибленнях по краях басейну, за припущенням вчених, розташовувалися дерев'яні дошки для сидіння та лежання. Щоб вода не просочувалася з басейну в ґрунт, споруда мала герметизуючий шар із природного бітуму — твердого смолистого матеріалу, що відштовхує воду. А цегла була підігнана з особливою ретельністю, щоб максимально виключити можливі щілини. Навколо басейну були облаштовані кімнати для переодягання — просто сучасний аквапарк! Щоправда, використовувався він, найімовірніше, не для розваг, а для ритуальних обмивань.

 

Узагалі, в Мохенджо-Даро було багато винаходів, що випередили час. У той час як європейці тільки обживали села, хараппи вже мали у своєму розпорядженні досконалу систему водопостачання, що дозволяла містянам не залежати від забаганок норовливої річки Інд, яка часто змінювала своє русло. Воду отримували з понад півтисячі колодязів, для спорудження яких застосовували спеціальну цеглу особливої форми.

 

Крім того, в будинках містян були обладнані купальні й туалети, а використана вода стікала не на вулиці (як, наприклад, у Парижі XV століття), а в спеціальну стічну канаву за системою каналізації.

 

Утім, не можна сказати, що за минулі тисячоліття людство не придумало у будівництві басейнів нічого нового. Сучасні басейни – це надзвичайно складні інженерні споруди із системами очищення та підігріву води. Їх будують у найнесподіваніших місцях: на дахах будівель, у літаках чи гірських печерах; на кілька поверхів-ярусів або завдовжки кілька кілометрів. А використовують не тільки для плавання чи купання: існують басейни для дайвінгу та тренування водолазів, розведення риби та навіть випробувань космічних кораблів.

 

Ласкаво просимо на виставу — ляльки-маріонетки

Щонеділі в індійському місті Танджавурі дають виставу в ляльковому театрі. Завдяки спритності акторів, що смикають за тонкі ниточки, ляльки на сцені танцюють, як живі люди.

Ідея «оживляти» ляльки для передачі ідей та потреб людського суспільства виникла в цій місцевості багато тисячоліть тому — приблизно 2500 років до н.е. Саме до цього періоду відноситься знайдена археологами в долині Інда теракотова лялька-маріонетка.

 

Вчені стверджують, що ляльки передували живим акторам у театрі, оскільки забобонні давні люди боялися приміряти на себе чужу долю, а бездушним лялькам це було не страшно. До того ж витоки лялькового театру сягають язичницьких обрядів, у яких ляльки служили втіленнями богів.

Зі Стародавньої Індії мандрівні лялькарі принесли цей вид мистецтва спочатку в Китай і Персію, а потім сухопутними та морськими шляхами він потрапив до Єгипту, Греції та Риму. З Єгипту лялькові театри розповсюдилися по всій Африці, де досі виконують функцію передачі культурно-освітніх цінностей та ідей у місцях, де недоступні книжки, кіно й телебачення.

 

У деяких азіатських країнах лялькові театри набули особливого національного колориту: будайсі в Китаї, бунраку в Японії, коктугакші в Кореї. Для В'єтнаму особливою формою такого мистецтва став театр ляльок на воді. У Китаї лялькові вистави також започаткували окремий напрямок мистецтва — театр тіней.

У європейських країнах лялькові театри були найпопулярнішими у Середньовіччі. Мистецтво ляльководів Стародавнього Риму, що збереглося в Італії, стало широко використовуватися християнською церквою для вистав про мораль. Навіть слово «маріонетка» походить від маленьких фігурок Діви Марії і фактично означає «лялька Марії». З Італії вистави ляльководів поширилися по всій Європі. У даний час лялькові театри не тільки не втратили своєї актуальності, але навіть набули розвитку в сучасному мистецтві.

 

Місто, де будували кораблі

1954 року на території індійського штату Гуджарат археологи виявили стародавнє місто. Невідомо, як воно називалося в минулому, але вчені назвали його Лотал — «пагорб мертвих» у перекладі з місцевої говірки.

Насправді, попри назву, жодних мумій, що ожили, та інших містичних явищ при розкопках виявлено не було. Натомість знайшли найдавніший у світі судноплавний канал, який колись поєднував це місто з важливою торговою артерією — річкою Сабарматі, а також найстарішу корабельню — місце, де ще 2400 років до н.е. будували кораблі.

 

Археологи визнають, що верф у Лоталі була найскладнішою інженерною спорудою того часу. Величезне — 218 метрів завдовжки і 35 метрів завширшки — штучне водоймище, викладене обпаленою цеглою, розташовувалося далеко від основного русла річки, що дозволяло уникнути відкладень мулу. Завдяки системі підвідних і відвідних каналів, квадратному шлюзу (спеціальній камері для вирівнювання різних рівнів води) і водоскиду це водоймище могло заповнюватися водою або повністю осушуватися. У результаті готовий корабель після побудови не потрібно було тягти до води суходолом, та й інші судна могли заходити в док для ремонту.

 

За всіх часів флот мав важливе транспортне значення для будь-якої держави. Тому навіть давні країни не могли обійтися без суднобудівних верфей, на яких споруджувалися торгові та військові кораблі. Та й досі більшість вантажів перевозиться саме за допомогою судноплавства.

 

Сучасні верфі часто мають розміри в кілька десятків футбольних полів, а крани, що працюють на них, можуть піднімати вантажі понад тисячу тонн. Створення корабля — надзвичайно складний та високотехнологічний процес, у якому беруть участь сотні різних підприємств. З різних місць окремі елементи надходять на верф, де з них, немов із конструктора, збирається готове судно. У призначений день на верф прибуває команда, і корабель з екіпажем урочисто спускають на воду, тобто переміщують його у водоймище, звідки починається перше плавання.

 

*Горизонтальна площина Схил Похила площина Схил*

180 кроків Сонця

Людині в різній діяльності часто доводиться стикатися з вимірюванням кутів. На думку вчених, уперше така необхідність виникла, коли люди почали будувати собі житло (адже нікому не хочеться, щоб будинок вийшов кривим). Цілком можливо, що перші примітивні інструменти для вимірювання кутів з'явилися ще в кам'яному віці, проте жодних доказів цього не було виявлено.

 

Найдавніший із кутомірів, виготовлений приблизно 2200 років до н.е., був знайдений все в тому ж Лоталі на території сучасної Індії. Це був циліндр з морської черепашки, на верхній і нижній поверхнях якого під прямим кутом були випиляні канавки. Докладніший вимір кутів для будівництва не був потрібний, а навігації мореплавці тих часів ще не знали — вони намагалися не відпливати далеко від берега, щоб не заблукати.

 

Значно пізніше, коли люди почали орієнтуватися за зірками, їм знадобилося точно вимірювати кути між горизонтом і небесними світилами. Навчилися цьому у Стародавньому Вавилоні приблизно за 800 років до н.е. Вавилонські жерці вважали, що Сонце рухається небосхилом, роблячи за день 180 кроків. Звідси й поділ розгорнутого кута на 180 градусів (слово «gradus» у перекладі з латини означає крок). А ще вавилоняни користувалися не десятковою (як звично для нас), а шістдесятковою системою числення, тому один градус у свою чергу ділиться на 60 хвилин (від латинського «minuta» — мала частина). Як неважко здогадатися, циферблат годинника влаштований за тим же принципом. А «secunda» з латини перекладається як друга (мається на увазі другий поділ градуса чи години).

 

Найдавніший транспортир (насправді невідомо, як він називався за часів свого використання) був виявлений у гробниці давньоєгипетського архітектора Ха. Цей інструмент виготовили за 1400 років до н. е. Його рівну довгасту частину встановлювали на поверхню, після чого за допомогою вертикальної нитки (виса) визначали кут нахилу за різними мітками на інструменті.

 

Звичний для нинішніх школярів транспортир був винайдений у Греції архітектором Феодором із Самосу у VII столітті до н.е. Згодом було створено велику кількість інструментів для вимірювання кутів: палицю Якова, гоніометр, кіпрегель, астролябію (гномон або трикветрум), секстант, бусоль, інклінометр, пеленгатор, поляриметр, інтерферометр, теодоліт і тахеометр. Усі ці інструменти відрізняються принципом роботи, сферою застосування й точністю вимірів.

 

Молитва Іоану Хрестителю: Ut, Re, Mi, Fa, Sol, La і Si

У 1986 році професор давньої історії та археології Середземномор'я Енн Кілмер опублікувала розшифровку знайденої раніше глиняної таблички з шумерського міста Ніппура (територія сучасного Іраку), датованої 2000 роком до н.е. Виявилося, що клинописні тексти містять уривки гімну богині фруктових садів Ніккал, а також інструкції зі співу та виконання музики на дев'ятиструнній лірі. І хоча від початкової таблички збереглися лише фрагменти, ця археологічна знахідка є найдавнішим нотним записом мелодії, знайденої у світі. Утім, задля справедливості варто зазначити, що подібний запис музики більше схожий на спів по складах.

 

Великий внесок у систему позначення музичних звуків зробив знаменитий давньогрецький математик Піфагор, який у VI столітті до н.е. запропонував першу систему нотного листа, що включала сім нот.

 

У XI столітті бенедиктинський чернець Гвідо Аретинський придумав використовувати для розспівування перші склади строфи латинського гімну святому Іоанну Хрестителю: Ut, Re, Mi, Fa, Sol, La і Si. Для наочності Гвідо розмістив ці склади на чотирьох лінійках, як на драбинці. Згодом (майже через 500 років після того, як Гвідо розробив систему нотних знаків) Ut замінили на легко проспівуваний склад Do — так ноти набули своїх відомих усьому світові назв.

 

Ще через певний час до чотирьох нотних лінійок додалася п'ята, а в нотному записі з'явилися різні ключі та умовні позначення. У такому вигляді нотний стан та графічне позначення музичних звуків – ноти – існують досі.

 

Два кінця, два кільця

Одного разу хтось із пастухів здогадався використати для стрижки овець два бронзові ножі, спрямовані гострими частинами леза один до одного. А для зручності ці ножі з'єднали між собою пружною пластиною, яка розводила леза убік після кожного стискання. Так з'явилися перші ножиці, хай вони і відрізнялися від сучасних, але діяли за схожим принципом. Найстародавніші ножиці подібної конструкції були виготовлені в Месопотамії (територія сучасного Іраку) приблизно у 1900 роках до н.е. До речі, пружинні ножиці використовуються для стрижки овець дотепер.

 

З розвитком металургії ножиці стали робити зі сталі. Звична нам конструкція ножиць, описана в загадці «два кінця, два кільця, посередині гвіздок», була придумана давніми римлянами приблизно 100 років до н.е. Однак такий інструмент значно складніший у виготовленні, тому аж до XVI століття широкого застосування такі ножиці не мали.

 

За всю історію людьми було вигадано безліч різновидів ножиць, що використовуються в різних сферах діяльності. Крім звичайних канцелярських ножиць, якими ми звикли різати папір, існують кухонні — з їх допомогою можна легко обробити курку. Маленькі манікюрні ножиці використовуються для догляду за нігтями. Кравецькими ножицями роблять викрійки з тканин, а спеціальними петельними прорізають в одязі петлі — отвори під ґудзики. Перукарські використовуються для стрижки, при цьому існує їх особливий різновид — ножиці для філірування, одне з лез яких схоже на гребінець. Медичні хірургічні ножиці допомагають лікарям робити операції, а за допомогою ножиць Есмарха, що мають особливу форму, можна розрізати бинти та пов'язки, не пошкодивши при цьому шкіру хворого. Садовими ножицями обрізають листя та гілки рослин або стрижуть траву. Промислові ножиці здатні різати дроти та листи металу, а гідравлічні з легкістю перекушують навіть товсті сталеві прути.

 

Коли час побіг, як вода

Традиційно будь-яким природним явищам, яким люди не могли знайти пояснення, приписувалося божественне походження. Грім і блискавки, виверження вулканів і землетруси, вітри й атмосферні опади — за цим, як вважалося, стояли божества, які втілювали у собі ті чи інші сили природи. Одним із найбільш незрозумілих явищ був час. Щиро кажучи, навіть сьогодні ніхто не може точно пояснити цей природний феномен. Фізики висувають різні гіпотези, але вони украй складні і заплутані навіть для самих учених. Що вже говорити про людей давнини, які, безперечно, спостерігали плин часу, але не могли пояснити цей процес. Наскільки серйозно тоді ставилися до часу, можна зрозуміти хоча б за тим, яке місце серед інших богів займало відповідне божество в різних народів. Наприклад, у давньогрецькій міфології Хронос («час» у буквальному перекладі) був верховним божеством, батьком головного з олімпійських богів — Зевса. У римлян Хроносу відповідав Сатурн, батько Юпітера, а в ассирійців — верховний бог Ваал.

 

Розуміючи, що боротися з плином часу марно, люди намагалися хоча б виміряти його хід. Перші примітивні поняття для вимірювання часу (ранок, день, вечір, ніч) були підказані регулярним переміщенням сонця та місяця небом. Також було відмічено, що від положення цих світил на небосхилі залежить довжина тіні, яку відкидають предмети. Так, опівдні, коли сонце знаходиться максимально високо, тіні найкоротші (а іноді й зовсім відсутні, оскільки знаходяться під предметами), а під час сходу й заходу Сонця тіні дуже довгі, оскільки світло падає на предмети збоку. Для визначення часу в цей спосіб навіть винаходити нічого не потрібно: просто подивився на свою тінь — і все зрозуміло. Проте точність подібного методу невисока (хоча б тому, що влітку і взимку тривалість дня різна), а в похмурі дні такий метод взагалі не працює.

 

Згодом хтось здогадався, що для вимірювання часу можна використовувати воду, що перетікає з однієї посудини в іншу. Найдавніший опис такого водяного годинника (на жаль, сам годинник до нашого часу не зберігся) зустрічається на глиняних табличках Месопотамії, датованих приблизно 1900–1600 роками до н.е. У цьому регіоні водяний годинник використовувався для оплати роботи нічної та денної варти. Для цього просто вимірювали вагу краплі, що витікала. Відповідно, час обчислювався не годинами і хвилинами, а одиницями ваги — манами (близько 400 г). Наприклад: «Минуло чотири мани».

 

Найдавніші з водяних годинників, що збереглися, були знайдені в Єгипті. Вони виготовлені приблизно у 1400 роках до н.е. і мають вигляд посудини з похилими стінками та отвором у дні. На відміну від вавилонського годинника, час тут визначається не за вагою води, що витікала, а за мітками, нанесеними на внутрішній частині посудини. За годинами спостерігав раб, який вчасно долив воду. Подібні пристрої для вимірювання часу набули широкого застосування в Стародавньому світі. Примітно, що у водяному годиннику Стародавнього Китаю вода не витікала з посудини, а навпаки, повільно набиралася в плавучу кулеподібну ємність крізь невеликий отвір.

 

Близько 200 років до н.е. греки значно вдосконалили конструкцію водяного годинника. Створений винахідником Ктесибієм пристрій отримав назву «клепсидра» — «викрадач води». Клепсидри відрізнялися досить високою точністю вимірювання часу, завдяки чому використовувалися повсюдно майже дві тисячі років, поки в Голландії не винайшли маятниковий годинник.

Примітно, що у VIII столітті хтось здогадався використати замість води пісок. Так з'явився всім відомий пісочний годинник, відомий вигляд якого досі часто зустрічається всюди як символ часу.

 

Тінь на плетінь

Як уже було сказано, люди ще в давнину навчилися приблизно визначати час за довжиною тіні від предметів. Однак цей спосіб не відрізнявся точністю і не дуже підходив для практичних цілей.

Але було б дивно, якби людство не спробувало якось розвинути ідею, тим паче більшість давніх цивілізацій розташовувалася в спекотних регіонах з великою кількістю сонячних днів. Вода, необхідна для водяного годинника, у такій місцевості найчастіше цінувалася на вагу золота, до того ж вона активно випаровувалася, що сильно впливало на точність вимірювання часу.

 

Перші згадки про сонячний годинник зустрічаються в давньоєгипетській та вавилонській астрономії приблизно за 1500 років до н.е. Принцип дії такого годинника простий: тінь від вертикального предмета — гномона — падає на розмічений циферблат, указуючи точний час. Незважаючи на простоту конструкції, точні показники сонячного годинника неможливо визначити без ретельних розрахунків, тому пристрій винайшли лише після того, як люди накопичили достатньо знань з геометрії та астрономії.

 

У міру розповсюдження сонячного годинника в різних країнах стали з'являтися конструкції, у яких вказівником слугувала не тінь, а її край або навіть світлова пляма. Для підвищення точності годинника замість плоского циферблату використовувалися поверхні складної форми: сферичні, конічні, циліндричні. Арабські астрономи Середньовіччя на підставі тригонометрії написали великі трактати з будівництва сонячного годинника — гномоніка.

 

Сонячний годинник споруджували у громадських місцях: на площах, стінах та вежах церков та мечетей, міських ратушах. Однак з появою механічного годинника всі ці споруди стали не більше ніж архітектурними пам'ятками, що прикрашають міста по всьому світі.

 

Коли футболістів, що програли, приносили в жертву богам

За тисячі років до того, як американець Чарльз Гудьїр винайшов процес вулканізації і подарував світу гуму (докладніше ми розповімо про це пізніше), індіанці, які населяли територію сучасної Латинської Америки, широко використовували природний каучук — речовину з соку особливих каучуконосних рослин — для виготовлення різних виробів, від сандалів до прикрас. Але найпоширенішими були каучукові м'ячі, із якими давні мезоамериканці — майя, ацтеки, ольмеки — грали близько 1400 років до н.е.

 

Велика кількість таких майданчиків, виявлених по всьому регіону, вказує на величезну популярність гри. Археологи стверджують, що існувала ціла індустрія щорічного виробництва до 16 тисяч м'ячів. Змішуючи соки різних рослин, стародавні умільці отримували пружний матеріал, з якого вони робилися. Потрібно зазначити, що ці м'ячі були середніх розмірів, приблизно як кавун, і важили десь стільки ж, оскільки не були порожніми всередині, як їхні сучасні аналоги.

 

Звичайно, потрібно було мати неабияку силу і витривалість, щоб ганяти по полю чотирикілограмову кулю. Ціна невдачі в грі теж була непорівняною з поразкою в сучасних спортивних змаганнях: кожен матч мав релігійний характер і тих, хто програв, просто приносили в жертву богам. Загалом, слабких збірних тоді, зважаючи на все, не було…

 

Грали в м'яч і у Старому Світі. Надуті повітрям або наповнені пір'ям сечові міхури корів і свиней використовували для ігор у Стародавньому Єгипті, Греції та Римі. Ці ігри служили для фізичного розвитку і саме вони згодом стали основою всіх сучасних спортивних змагань із м'ячем.

 

Пра-пра-прадідусь токарного верстата

Сучасну промисловість неможливо уявити без різних верстатів. Озирніться довкруж: більшість того, що нас оточує — меблі, техніка, посуд та інші звичні для всіх нас предмети — виготовлено за допомогою різних машин. Вироби ручної роботи нині радше рідкість, щось унікальне, а тому дуже цінне. До речі, було б помилкою вважати, що речі ручної роботи завжди якісніші, ніж виготовлені машинним способом, а тому й дорожчі. Цінність «хендмейду» саме в його неповторності: яким би вмілим не був майстер, дві його роботи ніколи не стануть абсолютно ідентичними, відрізняючись у ледь помітних дрібницях. Повірте, нікому б не захотілося їздити на велосипеді з колесами ручної роботи, а вже телевізор, який змайстрували вручну, і уявити страшно.

 

Токарний верстат, який іноді називають «прабатьком верстатів», оскільки саме він привів до винаходу всіх інших матеріалообробних машин, був придуманий у давнину. У токарному верстаті майстер обточує заготівлю, що обертається, а значить, йому не потрібно самому здійснювати монотонні рухи, як це було в кам'яному віці, достатньо лише піднести інструмент до матеріалу, який рухається сам.

 

Найраніше свідчення про цей механічний інструмент сягає Стародавнього Єгипту — барельєф із зображенням примітивного токарного верстата, на якому працюють майстер та його помічник, виконаний близько 1300 року до н.е. Заради справедливості варто згадати Мікенську цивілізацію, де токарний верстат, судячи зі знайдених дерев'яних чаш ідеально круглої форми, був винайдений на півтисячоліття раніше. Утім, вчені не вважають подібні знахідки досить переконливим доказом існування токарних верстатів на той час.

 

Єгипетська версія токарного верстата отримує рух від мотузки, обмотаної навколо заготівлі і натягнутої на дерев'яній дузі. Таке пристосування неабияк нагадує мисливський лук, тому подібні токарні верстати називають лучковими. Найцікавіше, що і такий, та й інші типи токарних верстатів (пасовий, стовповий, педальний), що з'явилися набагато пізніше, зовсім не застаріли і діючий варіант будь-якого з них можна знайти навіть сьогодні. З кожним удосконаленням підвищувалася ефективність та якість обробки цих механічних інструментів, але нові види не заміняли верстати старих типів, а лише доповнювали їх.

 

---