Новий кам'яний вік, або неоліт

Зображення Модель поселення періоду неоліт

 

ЗМІСТ

 

Початок цивілізацій: коли з’явилися перші міста і держави

У новому кам'яному віці, що почався близько 12 тис. років тому, або неоліті, все ще широко використовувалися кам'яні знаряддя праці, але вони якісно відрізнялися від усього того, що робилося людьми раніше. Камені обробляли, не тільки надаючи їм потрібної форми, але ще й шліфували до блиску, і в деяких випадках просвердлювали, щоб інструмент був більш надійним та зручним у використанні.

 

На початок неоліту всі стародавні види людей припинили існування, тому на всіх територіях панував Homo sapiens — людина розумна. Стали з'являтися перші міста, а в суспільстві почалося соціальне розшарування, що пов'язано з розподілом праці. Саме в цей період почали формуватися давні цивілізації та виникли перші прообрази держав із правителями, вищим станом та арміями з професійних воїнів. Між подібними угрупованнями людей відбувалися війни, що стало основною темою мистецтва неоліту.

 

Значного поширення набули керамічний посуд, плетені кошики та тканий одяг. Якщо раніше подібні предмети побуту могли зустрічатися лише в окремих племенах, то тепер ними користувалися повсюдно. Примітно, що в деяких культурах, попри всі подібні здобутки, так і не відбулося переходу до землеробства — люди продовжили жити виключно полюванням та збиранням. Такі культури отримали назву субнеолітичних.

 

Зображення Сільське господарство Нового кам'яного віку

Як вирощування їжі змінило світ назавжди

Приблизно 11,7 тис. років тому люди зробили дуже важливе відкриття, що вплинуло на подальший шлях розвитку людства. Вони зрозуміли, що набагато простіше добувати собі їжу, якщо не блукати околицями у пошуках придатних для харчування рослин, а спеціально вирощувати їх десь неподалік від житла. Виявилося, що це не тільки зручно, але і дуже ефективно — рослини, що отримують догляд, дають значно більший урожай, ніж їх дикорослі родичі.

 

Схожа ситуація склалася і з тваринництвом. Замість того щоб ганятися за здобиччю лісами, люди почали розводити худобу та свійську птицю. Традиційний спосіб життя мисливців-збирачів, який люди вели з моменту своєї появи, змінився надійним постачанням продовольства, яке забезпечувалося тепер сільським господарством. Ці зміни назвали неолітичною, чи сільськогосподарською, революцією. Завдяки появі сільського господарства зародилися міста та цивілізації, а населення земної кулі з кожним роком стало безупинно зростати (і продовжує зростати й досі).

 

Учені мають різні теорії щодо того, де саме виникло землеробство. Одні стверджують, що воно з'явилося в одному місці біля Середземного моря і звідти поширилося по всій планеті. Інші впевнені, що подібних місць було кілька, і ця думка підтверджується все новими й новими археологічними знахідками. Хоч би як це було, відомо, що землеробство виникло в регіоні, який простягається від Середземного моря до Перської затоки, він отримав завдяки цьому і своїй формі на карті назву Родючого півмісяця.

 

Зображення Цеглини з необпаленої глини

Цегла-сирець: «сонячна» будівельна технологія

На зорі неоліту люди освоїли нову технологію будівництва. У місцях, де не було лісів, а отже, й можливості зводити дерев'яні споруди, стали використовувати цеглу з глинистого ґрунту з додаванням соломи або інших волокнистих рослинних матеріалів. На відміну від сучасної цегли, обпалюваної у печах, цеглини з глини просто сушили на сонці, тому в будівельній справі цей вид матеріалу називається цегла-сирець. У різних народів є різні назви цього матеріалу: саман, лемпач, кальш, сушняк, адоб, адоба, лампач.

 

Найстародавніші знайдені споруди із сирцевої цегли були зведені близько 9 тис. років тому. Їх виявили під час розкопок у найдавнішому місті світу — Єрихоні. (Потрібно зазначити, що на той момент це було ще не місто, а поселення.)

 

Протягом багатьох тисячоліть із висушених на сонці цеглин, скріплених між собою глиняним розчином, зводилися споруди та захисні стіни. Цей дешевий та екологічний будівельний матеріал, який буквально «лежить під ногами», досі дуже популярний у регіонах із сухим кліматом. Будівлі із сирцю (їх ще називають глинобитними) чудово зберігають прохолоду в спеку. Стіни таких будівель добре регулюють вологість у приміщенні та відрізняються гарною звукоізоляцією. Однак цегла з необпаленої глини боїться вологи та морозів і зовсім не підходять для будівництва у вологому чи холодному кліматі. Обпалювати цеглу здогадалися значно пізніше — у Стародавньому Китаї близько 4400 років до н. е.

 

Зображення Перше протомісто

Протоміста: коли село стало гігантом

Близько 8 тис. років тому почали з'являтися досить великі поселення, які відрізнялися від повноцінних міст лише відсутністю органів міської влади, які б перерозподіляли надлишки продовольства, сприяли будівництву громадських споруд та організовували оборону від набігів. Учені називають такі стародавні поселення протомістами.

 

Розташований у Палестині Єрихон, який вважається найдавнішим містом нашої планети, ще у дев'ятому тисячолітті до н. е. був великим поселенням. У ньому проживали до трьох тисяч осіб, які займалися тваринництвом та землеробством. Розкопки Тель-ес-Султана (Пагорба Султана) неподалік від центру сучасного Єрихона дали змогу встановити, що стародавнє поселення займало приблизно 3 гектари землі, а найбільш відмітними особливостями цього протоміста були кам'яні стіни завширшки 3 м і заввишки 4 м, а також найстаріша відома восьмиметрова кам'яна монументальна споруда. Інше знамените протомісто — Чатал-Гююк— розташоване на території сучасної Туреччини. Близько 7100 років до н. е. чисельність його населення сягала 10 тис. осіб. Подібні будівлі із сирцевої цегли відокремлювалися одна від одної простором для сміття та худоби. На відміну від Єрихона, який згодом перетворився на повноцінне місто, де досі живуть люди (звичайно, не в доісторичних, а в сучасних будинках), Чатал-Гююк було покинуто задовго до закінчення кам'яного віку, як і більшість стародавніх поселень.

 

Цікаво, що вхід до житла протоміст облаштовували на плоских дахах. На них у сонячну погоду жителі займалися своїми повсякденними справами.

 

Зображення Настінний малюнок Видобуток металів

«Цей метал — не для інструментів!», або Як свинець став прикрасою

Метали відомі людству з давніх-давен. Вважається, що найпершим із них було золото, яке зустрічається у природі у вигляді самородків, тобто у чистому вигляді. Невеликі кількості природного золота були виявлені археологами під час розкопок доісторичних стоянок, що існували 40 тис. років тому. Але справа швидше в тому, що золото непідвладне дії часу і тому чудово збереглося, на відміну від міді, яка в чистому вигляді в природі зустрічається навіть частіше, ніж золото, але не є благородним металом, тому за десятки тисячоліть вироби з міді могли просто не зберегтися.

 

Отримувати метали із руд, нагріваючи їх до високих температур, люди навчилися значно пізніше. Перші свідчення виплавки свинцю, датовані приблизно 6500 років до н. е., було виявлено у місцях давніх поселень на Близькому Сході.

 

Свинець – дуже м'який метал. З цієї причини він не годився для інструментів та зброї, довгий час із свинцю робили лише різні прикраси, амулети, статуетки та інші дрібнички. По-справжньому поширився свинець у Стародавньому Римі близько 2500 років тому, де з нього робили водопровідні труби (від латинської назви свинцю - plumbum походить англійське слово plumber — сантехнік, водопровідник). У ті часи ще не здогадувалися, що сполуки свинцю шкідливі для здоров'я. Існує навіть версія, що саме свинець, який отруював воду, врешті-решт став причиною розпаду Священної Римської імперії.

 

Слідом за свинцем люди навчилися виплавляти мідь. Про це свідчать виявлені під час розкопок залишки плавильного процесу (шлак), а також різні вироби з цього металу, датовані приблизно шостим тисячоліттям до н. е. На відміну від свинцю, мідь набагато краще підходить для виготовлення знарядь праці, тому саме цей метал дав назву історичній епосі, що настає за кам'яним віком. Мідний або мідно-кам'яний вік (іноді зустрічається назва «халколіт», від грец. халкос — мідь і літос — камінь) став перехідним періодом між кам'яним та бронзовим віками. Саме в цей період людство остаточно відмовилося від кам'яних знарядь і перейшло до епохи металургії.

 

Зображення Винахід колеса

Колесо: «Що? Як раніше без нього обходилися?»

Одним із найбільших винаходів за всю історію людства заслужено є колесо. Завдяки цьому найпростішому механізму можна легко переміщати важкі предмети, піднімати вантажі або рухати машину.

Сьогодні важко уявити навколишній світ без коліс, проте давні люди жили без цього корисного девайсу протягом сотень тисячоліть. Ба більше, американські індіанці чудово обходилися без коліс аж до приходу європейців у XVI столітті, що зовсім не заважало розвитку їхньої цивілізації. Народи Африки не підозрювали про існування колеса ще довше — аж до ХІХ століття.

 

Серед учених немає єдиної думки про місце та час появи першого колеса. Ніхто не знає, чи був це проривний винахід одного автора, чи колеса з'явилися в різних регіонах незалежно одне від одного. Найбільш давні свідчення використання коліс датуються приблизно другою половиною п'ятого тисячоліття до н. е. Це глиняні колеса на іграшкових візках, знайдені під час розкопок поселення на околицях села Кукутень у Румунії. Найімовірніше, на той час колеса вже існували і використовувалися людиною. Припускають, що прообразом колеса були колоди, які поміщали під важкі кам'яні брили, стовбури дерев та інші важкі речі, щоб полегшити їхнє переміщення. Згодом люди зрозуміли, що коток з більш тонкою серединою пересувався рівномірніше. Поступові вдосконалення привели до того, що від колоди залишилися лише два валики по краях, з'єднані тонкою віссю.

 

Поява колеса дала поштовх багатьом іншим винаходам: гончарному колу, млину, прядці, токарному верстату, водяному колесу, зубчастій передачі, багатьом точним науковим приладам.

 

Зображення Стародавній водопровід

Вода з труб! Як люди вигадали водогони та каналізацію

Подача води на віддалені від водоймищ території є важливою ознакою цивілізації. Неможливо уявити сучасне місто без водопровідних та каналізаційних систем, а сільське господарство — без зрошення полів.

 

Найімовірніше, одного разу хтось здогадався «повернути» потік у потрібному напрямку, проривши від нього штучне русло — канал. А через певний час хтось іще придумав направляти воду не просто неба, а спеціально прокладеними закритими шляхами — трубопроводами.

 

Археологи припускають, що перші трубопроводи були зроблені з рослин із порожнистим стеблом — бамбука, очерету тощо. Але подібні споруди недостатньо довговічні, тому виявити дерев'яні водопроводи, зроблені тисячоліття тому, поки що нікому не вдалося. Натомість знайдено глиняні труби, які близько 4000 років до н. е. використовувалися для відведення стічних вод та збору дощової води в Месопотамії, де існувала одна з найдавніших цивілізацій нашої планети.

 

Значного поширення трубопроводи набули у Стародавньому Римі, проте після падіння Римської імперії людство на довгий час відкотилося в минуле. Прообраз сучасного трубопроводу з'явився лише у середині XVII століття, коли облаштування розкішних палацових парків із фонтанами змусило інженерів замислитися над створенням систем, здатних працювати під чималим тиском.

 

У даний час трубопроводи не тільки забезпечують подачу води та функціонування каналізаційних систем, але також є важливою частиною транспортної інфраструктури, оскільки саме з їхньою допомогою на великі відстані перекачуються газ, нафта і навіть сипкі матеріали. Труби можуть виготовлятися з різних матеріалів: металу, пластику, бетону, азбесту і навіть скла.

 

Зображення Метелик шовкопряд і кокон

Зображення Тканина з шовку

Тканина, як хмаринка: як шовк вразив увесь світ

Знайдені археологами свідчення вказують на те, що в четвертому тисячолітті до н. е. у Китаї навчилися робити надзвичайно м'яку та легку тканину – шовк. Згідно з легендою, кокон шовкопряда впав у чашку чаю імператриці Сі Лінші. Намагаючись дістати кокон із напою, вона витягла з нього нитку, після чого її осяйнула ідея сплести з цієї нитки тканину. Згодом люди стали спеціально розводити тутового шовкопряда — так називається метелик, гусениці якого харчуються виключно листям туту — дерева, більше відомого як шовковиця.

 

Довгий час китайці ретельно охороняли секрети шовківництва. Навіть після відкриття Великого шовкового шляху у другій половині першого тисячоліття до н. е., коли шовк з Китаю потрапив на Близький Схід і до Європи, в інших народів існувало безліч різних версій про походження неймовірної тканини. Протягом чотирьох тисячоліть виробництво шовку залишалося виключно китайським. Лише на початку IV ст. шовківництво поширилося на Японію, а ще через кілька століть — на Візантію.

 

Згодом шовкопрядів почали розводити у багатьох країнах світу, але й донині Китай залишається найбільшим виробником шовку, забезпечуючи половину всього виробництва цієї тканини. Поява синтетичних тканин у XX столітті значно зменшила поширеність шовку, який нині є предметом розкоші.

 

Зображення Дикий кінь

Як дикий кінь став домашнім

Предком домашнього коня вважається тарпан — вкрита густою шерстю дика травоїдна тварина завбільшки з великого собаку. Інші підвиди диких коней були винищені ще печерними людьми, які полювали на них заради м'яса. (Примітно, що мустанги Північної Америки — це дикі нащадки домашніх коней, завезених європейцями.)

 

Найімовірніше, перших приручених тарпанів люди розводили на м'ясо — на стародавніх стоянках, датованих приблизно 7000–6000 роками до н. е., археологами виявлено безліч кінських кісток з характерними слідами. До речі, тарпани проіснували в дикій природі до кінця XIX століття і повністю вимерли через масове розорювання степів під сільськогосподарські поля та винищення мисливцями.

 

Вважається, що людина повністю одомашнила коней близько 3500 років до н. е. Зробили це біля сучасного Північного Казахстану представники так званої ботайської культури. До цього часу домашній кінь вже не мав нічого спільного зі своїми дикими предками і широко використовувався людьми в господарстві. Згодом саме від ботайських коней утворилися коні Пржевальського.

 

Використовувати коней для верхової їзди стали набагато пізніше — найдавніші докази цього, датовані приблизно 3000 роками до н. е., були знайдені на Північному Кавказі під час розкопок пам'яток майкопської культури. Можна припустити, що тоді коней почали застосовувати для військових цілей.

Залишки найдавніших колісниць було виявлено у степах Південного Уралу. Вони були зроблені близько 2000 років до н. е. Приблизно тоді ж колісниці з'явилися в Греції, Єгипті та Месопотамії, а ще через пів тисячоліття — у Китаї.

 

Поступово домашні коні поширилися по всій Євразії, а потім і в усьому світі, за багато століть було виведено сучасні породи. Коні та представники іншого спорідненого одомашненого виду — віслюки — тривалий час виконували більшу частину важкої роботи та відігравали головну роль у транспорті. Навіть після винаходу парової машини Джеймсу Ватту довелося порівнювати її можливості з можливостями коня, так з'явилася одиниця потужності, яка використовується й досі — кінська сила.

 

Зображення Дощечка із давніми написами

Як паличка та вузлик стали буквами та цілими словами

З давніх часів у людей існувала потреба у передачі та зберіганні інформації. І якщо обмінюватися думками вони навчилися з допомогою мов, то із збереженням тих чи інших відомостей тривалий час була проблема. Наприклад, мисливцеві треба було повідомити родичам, що стежка у лісі стала небезпечною. Не сидіти ж поруч із цією стежкою постійно, щоб попереджати всіх, хто проходить повз! Мисливець встромляв у землю палицю під певним кутом, а інші, знайомі зі значенням такого символу, розуміли, про що йдеться.

 

У багатьох індіанських племен досі існують так звані вампуми — шнури з нанизаними на них черепашками, які несуть певну інформацію, своєрідні «нотатники для записів». Інші індіанці використовують замість черепашок вузлики. До слова, вислів «зарубати на носі» походить від спеціальної дощечки, на якій робилися зарубки-нагадування. Дощечку завжди носили із собою, звідси й «ніс». Подібний вид запису інформації вчені називають предметним письмом.

 

Згодом люди почали передавати інформацію за допомогою малюнків, зображуючи різні об'єкти та події. Поступово зображення ставали дедалі умовнішими і символічнішими. Ремесла і торгівля, що розвивалися, вимагали обліку, тобто записів, а на ретельне вимальовування символів просто не було часу. Тому малюнок перетворився на знак — ієрогліф, що означає предмет або дію, або літеру, що відповідає певному звуку.

 

Вважається, що писемність виникла близько 3300 років до н. е. у Шумері. Для записів використовувалися таблички із сирої глини, на які спеціальною паличкою, стилосом, наносилися мітки клиноподібної форми. Цю ранню форму писемності називають клинописом. З Шумеру клинопис поширився на сусідні Вавилон і Ассирію, та й на Стародавню Персію.

 

Дещо пізніше — близько 3150 років до н. е. — своя система запису з'явилася в Єгипті, а до 2000 року до н. е. письмом стали користуватися у Китаї. Нарешті у першому тисячолітті до н. е. фінікійці вигадали перший алфавіт, від якого згодом утворилися сучасні латинська, грецька (а потім і слов'янська — кирилиця), арабська та єврейська абетки.