Середньовіччя

 

ЗМІСТ

 

• Чому Середні віки називають «темними часами»
• Як кінська упряж спричинила революцію
• Краса змінить світ, або Історія про те, як нитка може стояти біля витоків цілої промисловості
• Як не втратити голову через порцеляну
• Хто вигадав першого сірника
• Коли одного каменя стане на трьох
• Коли володар помре
• Боротьба за вітряки
• «Грецький вогонь» — праотець корабельних гармат
• Давай монети, тримай банкноту
• Є ще порох в порохівницях
• Не злітай зависоко, Ікаре
• Чому дельтаплан, а не альфаплан
• Чи можете ви уявити 900 тисяч феєрверків, що вибухнули разом?
• Народ, який не годує свою армію, буде годувати чужу
• Як набрати друкований текст без клавіатури
• Що поєднує стародавній годинник і сучасний велосипед
• Новий бог війни
• Наукові відкриття мусульманського світу і загадки Аль-Джазарі
• Полум’я інквізиції
• Від хлопавок до космічних ракет
• Скажи мені, які ґудзики ти носиш, і я скажу, хто ти
• Окуляри — необхідність чи модний аксесуар
• Коли не кожне місто могло дозволити собі мати годинник

Чому Середні віки називають «темними часами»

До V століття н. е. Римська імперія розпалася на західну та східну частини, у кожній із яких до влади прийшов свій імператор. І якщо східна частина у вигляді Візантійської імперії згодом проіснувала ще більше тисячі років, західна незабаром занепала. Ватажок германців Одоакр в 476 році скинув останнього імператора Західної Римської імперії Ромула Августа, поклавши край багатовіковій владі Риму у світі. Цю подію прийнято вважати початком історичного періоду, який отримав назву Середні віки або Середньовіччя.

 

В епоху Середньовіччя людство вкотре пережило занепад цивілізації. Зменшення чисельності населення, розпад централізованої влади, масові міграції народів та загальний відтік населення з міст у сільську місцевість — усе це призвело до занепаду наукового й культурного життя суспільства. У Європейському регіоні, як і після епохи бронзового віку, знову настали «темні часи».

 

Християнству, яке стало панівною релігією на території Європи, було потрібне підґрунтя, яке підкріплювало б його вихідні положення. У результаті наука була замінена на теологію — філософське вчення про Бога. Більшість знань античного періоду церква не визнавала, оскільки вчення греко-римських філософів суперечили теології. Осягнення істини перестало бути метою науки, а поодинокі її мізерні осередки використовувалися виключно з практичною метою. Наприклад, арифметику та астрономію тепер застосовували лише для обчислення дат релігійних свят. У якийсь момент ситуація досягла такого напруження, що людей почали переслідувати за їхні наукові погляди. Дуже часто їх звинувачували у чаклунстві, катували й карали на смерть.

 

У цей же час на Близькому Сході з'явилася нова релігія — іслам, який успішно об'єднав риси наявних на той момент релігій. На відміну від Європи, де наука переживала занепад, в арабському світі античні вчення набули свого продовження та розвитку.

 

Після 1000 року населення європейських країн почало збільшуватися. Багато в чому це пов'язують зі змінами клімату, внаслідок чого зросла врожайність сільськогосподарських культур. На місці зруйнованої західно-римської соціально-економічної структури під впливом культури німецьких племен виник новий суспільно-економічний лад — феодалізм. Основним ресурсом для економіки в цей період була земля, яка перебувала у власності вищого стану — феодалів (від лат. feudum — земельна ділянка). Селяни, які жили на цих землях, були змушені віддавати значну частину врожаю феодалам і залежали від них. На чолі феодалів стояв монарх — спадковий очільник держави.

 

Християнська церква, прагнучи відвоювати у мусульман Палестину — священну територію, з якою пов'язані описані у Новому Заповіті події, — організувала серію релігійних військових походів, які отримали назву Хрестових. У результаті в XII столітті на відвойованих територіях утворилася християнська держава — Єрусалимське королівство. А воїни, що поверталися з Хрестових походів, привезли до Європи багато східних технологій і наукових досягнень, завдяки чому ситуація з наукою хоч і повільно, але стала змінюватися на краще. Виникла схоластика — філософія, що об'єднала релігійну віру з науковим пізнанням. Саме в цей період у багатьох європейських містах було засновано перші університети.

 

На початку XIV століття період зростання та процвітання Європи закінчився цілою низкою трагічних подій. Надзвичайно холодні та дощові роки стали причиною відсутності врожаю, що призвело до голоду 1315–1317 років. Після цього почалася епідемія чуми — Чорна смерть знищила понад половину європейського населення. Катастрофічне погіршення умов життя призвело до масових заворушень і війн, що розтяглися більше ніж на сторіччя (ряд цих військових конфліктів навіть назвали Столітньою війною).

 

Однак усі складнощі й проблеми Середньовіччя не змогли повністю зупинити науково-технічний прогрес людства. Багато відкриттів і винаходів у цей період були зроблені священниками — тільки вони мали змогу вільно проводити наукові дослідження. Крім того, так само продовжував розвиватися і дивувати новими відкриттями розташований далеко від Європейського континенту Китай.

 

Як кінська упряж спричинила революцію

Чи знаєте ви, що людство далеко не одразу почало використовувати коней для орання землі та перевезення важких вантажів? Довгий час, буквально протягом кількох тисячоліть, на конях їздили переважно верхи, лише іноді запрягали їх у легкі візки — колісниці. Річ у тім, що люди не знали, як правильно запрягти коня, тобто якимось чином з'єднати його з візком. Найдавніші народи намагалися застосовувати для цього нашийник — плоскі ремені охоплювали шию тварини, і якщо навантаження було завелике, кінь просто починав задихатися. Тому для важкої роботи використовували волів, у яких завдяки особливостям будови тіла не було такої проблеми. До речі, у багатьох технічно відсталих країнах волів досі запрягають за допомогою скоби, що надягається на шию, — ярма.

 

Наприкінці V століття до н. е. у Китаї винайшли підперстя — особливої форми нагрудний ремінь, який не тиснув на шию коня, а розподіляв навантаження на його груднину. Такий тип упряжі був значно ефективнішим і згодом поширився по всій Центральній Азії, а звідти потрапив до Європи. Однак, як і раніше, люди не могли використати всю силу коня, оскільки кріплення возів, колісниць та інших транспортних засобів до підперстя все ще було далеким від досконалості. Голоблі (так називаються довгі жердини, за допомогою яких запрягають коней) кріпилися не до самих нагрудних ременів, а до черева коня, здавлюючи його боки, при цьому підперстя лише не давало цій конструкції зміститися назад, до хвоста тварини.

 

І лише у V столітті н. е. у Китаї епохи Південних і Північних династій був винайдений хомут — покритий шкірою дерев'яний обід, який надягається на шию коня, але при цьому розподіляє навантаження на плечі.

 

У Європі хомут з'явився значно пізніше — 920 року. Першими нову упряж тут почали застосовувати скандинави, а подальшого поширення цей вид кінної амуніції набув лише у XII столітті.

 

Слід зазначити, що поява хомута привела до справжньої революції у сільському господарстві. З його допомогою коні могли переміщувати значні вантажі. Так, наприклад, експеримент, проведений у 1910 році, переконливо довів, що один запряжений хомутом кінь здатен тягти вантаж вагою півтори тонни, тимчасом як пара коней, запряжених у нашийники, насилу тягла півтонни. До того ж коні працюють приблизно в півтора рази швидше, ніж воли, і це дало змогу селянам значно підвищити продуктивність своєї роботи. Надлишками врожаю торгували на перехрестях доріг, де в результаті почали з'являтися ринки, а згодом поруч із ринками виникли цілі міста. Таким чином, хомут відіграв значну роль у розвитку людства.

 

Краса змінить світ, або Історія про те, як нитка може стояти біля витоків цілої промисловості

Одяг є, мабуть, головною зовнішньою ознакою, яка виділяє людину з усього тваринного світу. Адже деякі тварини іноді навіть додумуються використовувати каміння або палиці як знаряддя праці (наприклад, для збивання фруктів з дерев), але ніхто в природі, крім людини, не здогадався надіти на себе щось для захисту від холоду або просто для краси, не кажучи вже про те, щоб спеціально виробляти одяг.

 

Поява тканин стала значним кроком у розвитку людства. Коли замість шкур тварин почали використовувати вироблені людьми матеріали, це дозволило зробити одяг набагато зручнішим і функціональнішим. Людина, яка придумала отримувати нитки з природних волокон, дійсно була геніальною! Тільки уявіть собі: первісні умови, кам'яні та кістяні знаряддя праці, і тут хтось просто з нічого — з якоїсь волокнистої трави або стриженої вовни — скручує довгу нитку, а потім починає плести легкий і гнучкий матеріал. Справжнє диво! Ясна річ, виготовлення нитки — прядіння — завжди вважалося магічним процесом.

 

У римській міфології життя людини порівнювали з ниткою, яку пряли богині долі — мойри: Клото пряла нитку життя, Лахеса відміряла довжину цієї нитки, а Атропа перерізала нитку, коли приходив час смерті. У східних слов'ян прядіння супроводжувало дівчину протягом усього життя: новонароджену дівчинку клали на прядку, а потім веретено лежало в її колисці. Першу нитку, скручену дівчинкою, спалювали, а попіл випивали з водою, щоб зберегти терпіння та працьовитість на все життя. На весіллі наречений розбивав стару прядку нареченої і натомість дарував свою як символ нового життя.

 

Найпопулярнішим матеріалом для пряжі в усі часи були овеча вовна і бавовна — особливі волокна, що покривають насіння рослини бавовнику (цілком можливо, що ви не бачили бавовну, але медичну вату — це та сама бавовна в очищеному вигляді — бачили точно). Нитку скручували та витягували вручну, тому процес був довгим і не надто продуктивним. Для того, щоб напрясти ниток із мішка вовни чи бавовни, потрібні були кілька місяців. Поява шовківництва в Китаї привела до винаходу веретена — спеціальної палички, що обертається, для намотування на неї нитки, що водночас витягується із пучка волокон. Цей винахід дозволив прискорити процес, але до досконалості було, як і раніше, далеко. Річ у тім, що пряжа, яка скручується вручну, у будь-якому разі має різну якість і товщину. У начебто простому процесі, існували свої тонкощі: якщо сильно тягти нитку — вона рвалася, якщо слабко — виходила товстою чи нерівною.

 

Близько 500 року в Індії винайшли прядку — пристрій для прядіння ниток, що стало основою для пізніших прядильних машин, які дали змогу повністю автоматизувати процес отримання ниток. Скручування і витягування нитки в прядці відбувалося за рахунок колеса, що оберталося. Оскільки це колесо оберталося з більш-менш постійною швидкістю, товщина нитки виходила рівномірною, до того ж процес значно прискорився порівняно з ручним прядінням.

 

На початку XI століття з Індії прядка потрапила в ісламський світ, а звідти до XIII століття поширилася Європою. Примітно, що прядіння вважалося виключно жіночою справою. Натомість удосконалювали цей процес завжди чоловіки.

 

У 1530 році каменяр Юргенс з Брауншвейгу оснастив прядку ножним приводом. Самопрядка (так називався його винахід) звільнила для роботи обидві руки і робила прядіння більш зручним і швидким.

 

У 1735 році механік Джон Вайт придумав витяжний прилад, у якому пара валиків, що оберталися, заміняла людські пальці, які витягують пряжу з пучка. А щоб механізувати процес підготовки бавовни або вовни до прядіння, було винайдено чесальну машину, що складалася з циліндра з гачками. Повністю автоматизована прядильна машина цього винахідника була зібрана в 1741 році, але поширення вона не набула, оскільки виявилася занадто громіздкою і дорогою.

 

У 1764 Джеймс Гарґрівс створив прядильну машину, яку назвав «Дженні» на честь своєї дочки. Ця машина мала вісім вертикальних веретен та одне колесо і використовувала прес із двох дерев'яних брусків замість витяжних валиків, що давало змогу отримувати тонку пряжу. Недоліком «Дженні» була недостатня міцність ниток.

 

У 1769 Річард Аркрайт об'єднав все найкраще з придуманих на той момент прядильних машин, створивши повністю автоматизований процес отримання пряжі. Для обертання коліс у цій машині використовувалися віслюки, які ходили по колу, а прядильнику залишалося тільки стежити за безперебійною подачею матеріалу.

 

За часів промислової революції живу силу замінили парові двигуни, а у часи глобальної електрифікації серцем прядок став електродвигун. Сучасні технології (такі як прядіння відкритого кінця або роторне прядіння) дозволяють отримувати 40 метрів пряжі за одну секунду. І навіть попри те, що в наш час тканини все частіше роблять із синтетичних матеріалів, прядіння продовжує залишатися важливим технологічним процесом у легкій промисловості.

 

Як не втратити голову через порцеляну

Приблизно в VI столітті в китайській провінції Цзянсі виявили величезні поклади особливого виду гірської породи, названої згодом фарфоровим каменем. При змішуванні з тонкою білою глиною — каоліном — виходив матеріал, із якого китайські гончарі навчилися робити дивовижної краси посуд, лави, садові альтанки і навіть буддійські храми — пагоди. У Китаї цей матеріал назвали імператорським титулом — тянь-цзи, або «син неба» У перекладі перською це звучало як фагфур — саме це слово, змінившись згодом, перетворилося на знайому нам сьогодні назву «фарфор».

 

Примітно, що у багатьох європейських мовах фарфор називають порцеланом від італійської назви мушлі каурі. Мушлі ці справді дуже схожі на фарфорові. До того ж мушлі каурі довгий час використовувались як гроші в Китаї, Японії, Кореї, Індії, Таїланді, на Філіппінах та в інших країнах, причому в деяких із цих регіонів каурі-монети проіснували як платіжний засіб до кінця XIX століття. Утім, якби хтось вирішив підробляти цю «валюту», пропонуючи замість справжніх морських мушель порцелянові, то від таких махінацій ніхто б все одно не постраждав — порцеляна дуже цінувалася в усьому світі.

 

Тонкостінний порцеляновий посуд, оздоблений дивовижними квітами, мав особливо вишуканий вигляд порівняно з грубим традиційним фаянсом, тому володіти ним могли лише дуже знатні особи і багаті вельможі. Протягом століть китайці ретельно зберігали секрет виготовлення порцелянових виробів. Але все таємне колись стає явним, тому сьогодні фарфорові тарілки та чашки є в кожній родині. Нескінченні спроби розгадати «диво з Піднебесної» досягли мети у 1707 році, коли саксонський математик та експериментатор Еренфрід Чирнгауз спільно з юним алхіміком Йоганном Бетгером змогли отримати першу в Європі білу порцеляну. Як з'ясувалося, основним матеріалом для порцеляни — каоліном — там весь цей час користувалися для того, щоб пудрити перуки. Згодом за розпорядженням короля Саксонії Августа Сильного було збудовано завод, на якому досі випускають відому на весь світ мейсенську порцеляну.

 

До речі, після безуспішної спроби продати секрет порцеляни королю Пруссії Бетгера заарештували і згодом стратили. Утім, кільком його помічникам вдалося втекти, і вже за кілька років порцелянові заводи запрацювали у Відні, Берліні, Копенгагені та Севрі. Згодом європейська порцеляна повністю витіснила китайську, перевершивши її в міцності і довговічності.

 

Сьогодні порцеляна вже не є чимось особливим. Із цього матеріалу виробляють не лише посуд, а й різні предмети технічного призначення (наприклад, ізолятори на лініях електропостачання). Однак старовинна китайська порцеляна, а також європейські фарфорові вироби минулих століть, як і раніше, надзвичайно цінні, вони є предметом колекціонування.

 

Хто вигадав першого сірника

За понад півтора мільйони років, протягом яких людство знайоме з вогнем, було вигадано чимало способів, щоб розпалити його. Першим таким методом було тертя одного шматка дерева об інший у різних варіантах: свердління, пиляння, проведення борозни. Метод цей не був особливо результативним — іноді доводилося годинами терти паличку об дошку, постійно підкидаючи суху траву. Тому вже розпалений вогонь ніколи не гасили, а якщо він все ж таки з якоїсь причини згасав, це було справжньою трагедією. До речі, саме звідси походить фраза «зберігати родинне вогнище», тобто дбати про збереження домашнього затишку, забезпечуючи своїм рідним і близьким тепло, турботу й увагу.

 

Пізніше були винайдені кресала — пристосування для отримання вогню, що діють за принципом удару каменю об камінь або металу об метал. Особливо добре для цієї мети підходили кремінь і пірит (назва останнього так і перекладається з грецької мови — «який висікає вогонь»). Треба сказати, що кресала були досить ефективними пристосуваннями та використовувалися повсюдно аж до початку XIX століття. Крім того, принцип кресала тривалий час застосовувався в кременевій вогнепальній зброї, та й сьогодні мініатюрні кресала можна знайти в більшості газових і бензинових запальничок.

 

Приблизно у III столітті до н. е. китайці опанували знання про виготовлення лінз із льоду і з їх допомогою навчилися добувати вогонь. Про це йдеться в давньокитайському трактаті «Всеосяжне мистецтво Хуайнані». Пізніше з'явилися спеціальні «запальні скельця» («хочжу» або «хоцичжу»), які набули значного поширення в Піднебесній. Але такий спосіб видобування вогню підходив лише для ясної сонячної погоди.

 

Потрібно сказати, що будь-який із відомих у давнину способів отримання вогню вимагав певних навичок і терпіння. Щоб розпалити багаття або піч, потрібно було спочатку викликати тління трута (так називають будь-який матеріал, здатний спалахнути від іскор: суху траву, березову кору тощо), а потім роздмухати полум'я, що досить важко, оскільки трут частіше гасне, ніж розгорається. Тому в 577 році в Китаї вигадали спосіб спростити цей процес. Дерев'яні палички вмочували в розплавлену сірку, яка потім тверднула. Достатньо було піднести таку паличку до тліючого вогника, як вона миттєво спалахувала. У слов'янських мовах такі сірчані палички називали шпичками чи сірчаними шпичками, тобто маленькими спицями; згодом назва скоротилася просто до сірників.

 

Сірники, здатні спалахувати самостійно, а не від іншого джерела вогню, винайшов у 1805 році французький хімік Жан Шансель. Його сірники мали голівку із суміші сірки, бертолетової солі й кіновару та спалахували від зіткнення із сірчаною кислотою. 1813 року у Відні навіть відкрилася перша мануфактура з виробництва таких хімічних сірників.

 

У 1826 році англійський аптекар Джон Вокер змішував дерев'яною паличкою хімікати в баночці, а потім, намагаючись видалити з кінця цієї палички застиглу краплю, чиркнув нею по підлозі. Спалахнув вогонь, і невдаха-хімік зрозумів, що відкрив новий тип сірників. Сірники Вокера, які отримали назву «конгревси» на честь винахідника ракетної зброї Вільяма Конгрева, упаковували в олов'яні пенали зі шматком наждакового паперу для їхнього займання. 1836 року австрійський хімік Пауль Троттер Майснер придумав фосфорні сірники, які були набагато зручнішими у використанні, ніж конгревси, оскільки горіли безшумно, не вибухали і не плювалися гарячою сіркою. Однак у них був свій недолік: білий фосфор, застосований у займистій суміші, був найсильнішою отрутою і при горінні виділяв шкідливий дим з дуже неприємним запахом.

 

У 1847 році було відкрито неотруйний червоний фосфор. Німецький хімік Бетхер створив на його основі нову горючу суміш для сірників — тепер вони горіли жовтим рівним полум'ям, не давали диму і не мали неприємного запаху. Винаходом зацікавилися шведські промисловці брати Лундстреми, які почали випускати сірники нового типу 1851 року. Наприкінці XIX століття сірниковий бізнес перетворився на шведський «національний вид спорту». У 1876 році в цій країні було побудовано 38 заводів з виробництва сірників, а загалом працював 121 завод. Саме такі безпечні сірники, які іноді називають шведськими, досі продаються в магазинах.

 

Коли одного каменя стане на трьох

Туалетний папір — найпопулярніший у світі засіб гігієни. Щорічно у світі продаються мільярди рулонів цього знайомого кожному гігієнічного атрибуту, на цей вид паперу припадає до 10 відсотків загального виробництва промислових товарів із деревини. Саме туалетний папір стає найбільш затребуваним товаром у періоди соціальних потрясінь (чи то карантин під час пандемії чи різні політичні кризи).

 

При цьому слід зазначити, що туалетний папір став невід'ємною частиною людського життя відносно недавно. Навіть у найрозвиненіших країнах світу цей предмет гігієни почали широко застосовувати трохи більше 100 років тому.

 

У давнину для підтримання чистоти тіла після здійснення природної для всіх живих організмів процедури люди використовували траву та листя рослин, кукурудзяні качани, шкаралупу кокосів, фруктові шкірки, мушлі, тканину, вовну, пісок, сніг чи воду. У Стародавній Греції туалетний папір замінювали гладкі глиняні пластинки або морська галька (існувала навіть фраза «Одного каменя вистачить на трьох», що означає приблизно те саме, що і відоме нам прислів'я «Де добрі люди, там хата не тісна», тобто гарні стосунки важливіші за незручності). У давньоримських публічних туалетах — латринах — застосовувалися багаторазові пристрої, що у вигляді морських губок на довгих паличках, які після використання промивали в оцті або солоній морській воді. В Індії, Непалі та деяких країнах Близького Сходу досі прийнято підтримувати чистоту після туалету просто лівою рукою. І попри те, що після цього руку ретельно миють, у культурах цих країн категорично заборонено торкатися їжі чи пиття лівою рукою, крім того, подавання лівої руки для привітання вважають образою.

 

Використовувати папір у санітарно-гігієнічних цілях вперше стали там, де його й винайшли, — у Китаї. Письменник та вчений Янь Чжітуй у 589 році н. е. описав використання виготовленого з рисової соломи паперу після відвідин туалету. Відомо, що до 1391 для сім'ї китайського імператора вироблялося 15 тисяч аркушів спеціального товстого ароматизованого паперу, кожен із яких мав розміри приблизно 60 на 90 см (залишається лише здогадуватися, як саме імператор використовував такі великі «простирадла»).

 

У Європу туалетний папір потрапив у XIV столітті завдяки відомому мандрівнику Марко Поло. Однак дуже довгий час доступний він був лише для знаті та багатіїв. Після того як внаслідок промислової революції друкована продукція (газети, журнали, комерційні каталоги тощо) стала загальнодоступною, використовувати папір для гігієнічних потреб стали всі охочі. Письменник Ґілберт Честертон навіть зазначав, що потрібно «завжди з собою носити томик дешевих віршів, щоб, сидячи на горщику, розважити себе, а потім знайти гідне застосування для прочитаного». А один із найстаріших журналів США «Альманах старого фермера» спеціально видавали на м'якому сірому папері (коли цей журнал стали друкувати на щільному папері, його продажі різко скоротилися).

 

Лише в 1857 році нью-йоркський бізнесмен Джозеф Ґайєтті налагодив продаж просоченого алое паперу, нарізаного акуратними квадратами й упакованого в пачки. Папір Ґайєтті (підприємець так пишався своїм винаходом, що на кожному листочку друкував своє ім'я) рекламувався як лікувальний засіб і користувався великою популярністю.

Виробництво туалетного паперу в рулонах почалося 1879 року у Великій Британії. Для зручності паперова смуга мала перфорацію — лінію відриву з дрібних отворів. У 1883 році був запатентований перший рулон туалетного паперу, намотаний на картонну втулку.

 

У XX столітті спроби вдосконалити туалетний папір привели до появи паперових серветок та целюлозної вати, яка використовується в медичних та санітарно-гігієнічних цілях. З кінця XX століття багато виробників почали випускати вологий туалетний папір, який, на відміну від вологих серветок, швидко розчиняється у воді. Нині виробляються різні види туалетного паперу: всіх кольорів веселки, одно- або багатошарові. За статистикою, приблизно третина всіх мешканців Землі щомиті використовує 1000 рулонів туалетного паперу за призначенням. А іноді туалетний папір застосовують для зовсім інших цілей: гриму акторів, маскування військової техніки, як гірлянди на футбольних матчах і навіть... для створення дизайнерських весільних суконь.

 

Коли володар помре

За легендою, мудрець на ім'я Сісса якось вигадав гру і приніс її правителю Індії. На дошці з 64 білих і чорних квадратів розміщувалися ігрові фігури, кожна з яких могла переміщатися клітинами за певними правилами. Правителю так сподобалася гра, що він дав винахіднику право самому обирати нагороду. Мудрець попросив у короля заплатити за першу клітинку ігрової дошки одне зерно пшениці, за другу — два, за третю — чотири і т.д., щоразу подвоюючи кількість насіння на наступній клітинці. Імператор, який не надто розумівся на математиці, швидко погодився, навіть трохи образившись за таку невисоку оцінку винаходу, і наказав скарбнику підрахувати і видати мудрецю необхідну кількість зерна. Однак, коли через тиждень скарбник показав йому розрахунки, виявилося, що розплатитися неможливо, хіба що осушити моря і океани і засіяти весь простір пшеницею.

 

Правда це чи ні — невідомо, але можна точно сказати, що індійська гра, про яку йдеться, з'явилася у V столітті н. е. Називалася вона «чатуранга» і грали у неї чотири людини, причому ходи залежали від кидків гральних кісток.

 

Потрапивши з Індії до сусідніх країн, чатуранга зазнала низки змін. У Китаї вона стала називатися сянци, в Таїланді — макрук, у Персії — шатрандж, у Візантії — затрикіон. Але найбільшого поширення гра набула в арабських країнах на початку VІІ століття, звідки й потрапила до Європи приблизно в IX–X століттях під назвою «шахи» (від перського шах— володар) Інший термін гри «мат» перською означає — смерть, тобто коли оголошується мат, фактично у грі фіксується смерть володаря, найстаршої фігури на дошці.

 

Свого остаточного вигляду шахи набули лише у XV столітті, згідно з різними джерелами, чи то в Італії, чи то у Франції. Найменше за всю історію змінилася ігрова дошка, а ось найбільшу кількість змін зазнала фігура ферзя, яка була то радником, то прем'єр-міністром, то королевою; могла ходити то лише по одній клітині по діагоналі, то на дві клітини в будь-який бік, то подібно до шахового коня — літерою Г, поки не стала найсильнішою фігурою в шахах, здатною рухатися на будь-яку кількість клітин хоч діагонально, хоч вертикально, хоч горизонтально.

 

Міжнародні змагання з шахів — матчі — почалися з середини XIX століття. А в 1883 році англієць Томас Вілсон придумав спеціальний шаховий годинник, який відтоді є незмінним атрибутом будь-якого серйозного шахового змагання. Шахи без перебільшення можна назвати найпопулярнішою грою в історії людства, що об'єднала науку, мистецтво і спорт.

 

З розвитком комп'ютерної техніки популярність шахів у світі почала падати. Комбінації, які найсильніший шахіст подумки розраховує кілька годин, аналізуються електронними обчислювальними машинами за частки секунди. Якщо ще в 1989 році чемпіон світу з шахів Гаррі Каспаров легко виграв дві бліц-партії у суперкомп'ютера Deep Thought, пообіцявши, що машина ніколи не обіграє людину в шахи, то вже 11 березня 1997 року комп'ютер Deep Blue корпорації IBM зміг здобути перемогу. Відтоді комп'ютери з кожним роком стають усе досконалішими, тому сьогодні у людини просто немає жодних шансів. Та ще й ті ж комп'ютери запропонували людству альтернативу настільним іграм — значно яскравіші та захопливіші відеоігри. Проте шахи продовжують залишатися чудовим способом розвитку логічного мислення, концентрації уваги, посидючості та планування своїх дій. А вміння грати у шахи, як і сотні років тому, вказує на високий рівень інтелекту людини.

 

Боротьба за вітряки

Згідно з історичними свідченнями, першим, хто здогадався використати енергію вітру для рухання механізмів, був головний винахідник античності Герон Олександрійський. У створеному ним механічному музичному інструменті вітер обертав колесо з лопатями, дуже схоже на колесо водяного млина. Утім, достеменно невідомо, чи ця іграшка працювала, чи проєкт був лише дотепною ідеєю винахідника. Хай там як, про жодне практичне застосування вітряка не йшлося — вигадка призначалася виключно для забави.

 

На початку IV століття на території Тибету з'явився інший приклад вітрового приводу — молитовні колеса, які існують досі в буддійських храмах.

 

За свідченням перського географа аль-Істахрі, перші вітряки були винайдені в передгір'ї на кордоні східної Персії та західного Афганістану за часів халіфа Умара приблизно в 650 році н. е. Вигляд цих млинів дуже відрізнявся від звичних для нас сьогодні веж із пропелерами. Такий млин встановлювався вертикально, тобто стирчав із землі, немов стовп. Навколо цієї осі розташовувалися лопаті-вітрила з полотняної тканини або очерету, які й обертали весь механізм за рахунок вітру. А щоб вітер потрапляв на лопаті лише з одного боку осі (інакше ніякого обертання не було б), лопаті з іншого боку прикривалися спеціальними стінками. Вітряні механізми подібного типу сьогодні називають панемонами.

 

Згодом вітряки поширилися з Персії у всьому ісламському світі, а потім — в Індії та Китаї. Китайські вітряки дещо відрізнялися від перських тим, що лопаті на осі кріпилися не жорстко, а могли вільно повертатися, підлаштовуючись під напрямок вітру.

 

До Європи ідею вітряків привезли зі Сходу хрестоносці у XII столітті. Утім, конструкція європейських млинів настільки відрізняється від східних, що цілком можливе і їх незалежне винайдення. На відміну від млинів-панемонів, європейські вітряки мали горизонтально розташовану вісь обертання з більш звичним для нас розташуванням лопатей. Перша згадка про вітряк в Європі датована 1185 роком. Знаходився цей млин у північній Англії, на території графства Йоркшир. Потім вітряки почали повсюдно будувати по всій Англії, а також у Фландрії та Нормандії. Примітно, що саме слово «млин» походить від слова «молоти», тобто основним їх призначенням є помел зерна на борошно. Однак далеко не у всіх випадках вітряки створювали з цією метою, тому правильніше було б називати їх вітряними двигунами. Наприклад, у Голландії вітряк став одним із символів країни, хоча ця держава ніколи особливо не славилася своїми зерновими культурами.

 

Річ у тім, що більшість голландських вітряків (до XVII століття їх налічувалося близько дев'яти тисяч) призначалася не для виробництва борошна, а для відкачування води із заболочених земель, розташованих через географічні особливості нижче від рівня моря. До речі, перші перські вітряки теж використовувалися спочатку як водяні насоси, а для помелу зерна їх пристосували значно пізніше.

 

Перші європейські вітряки мали стовпову конструкцію: на вкопаному в землю стовпі розташовувався «будиночок» з лопатями, який міг повертатися в різні боки, подібно до хатинки на курячих лапках, щоб підлаштовуватися під різні напрямки вітру. Наприкінці XIII століття з'явилися перші баштові млини, у яких повертався не весь корпус, а лише дах великої кам'яної вежі.

 

Слід зазначити, що до винаходу перших парових машин вітрові двигуни були єдиними механізмами, які поряд з кіньми, віслюками і мулами забезпечували роботу всіх фермерських і промислових машин, що були у людства. З їхньою допомогою смикали шерсть, мололи прянощі, дробили кору і розпилювали деревину.

 

Нині ідея вітрових двигунів переживає своє друге народження. Зрозумівши, що поклади нафти й газу на нашій планеті не безкінечні, людство знову згадало про вітроенергетику. Тому на початку XXI століття вітрові електрогенератори будуються навіть частіше, ніж у Середньовіччі зводилися вітряки.

 

«Грецький вогонь» — праотець корабельних гармат

Столиця Східної Римської імперії була побудована імператором Костянтином Великим на місці колишньої грецької колонії Візантій, тому саму імперію часто називають Візантійською, хоча її жителі завжди називали себе ромеями (тобто римлянами), а свою державу — Ромейською (тобто Римською). Сама ж столиця, що отримала офіційну назву Новий Рим, а неофіційну — Константинополь (тобто місто Костянтина), вже у VI столітті н. е. стала найбільшим містом світу та його головним діловим центром. Слов'яни називали його Царгородом, а араби — просто Містом (сучасна назва Істанбул є арабською калькою з грецької «істан полін» — у місто).

 

Не дивно, що ця столиця, розташована на кордоні Європи та Азії, часто зазнавала нападів. Хто тільки не намагався її завоювати! Протягом століть Константинополь відбивав атаки арабів, слов'ян, бувало, що і хрестоносців. Важливу роль в обороні міста відігравав морський флот, але головний секрет військової могутності візантійців полягав у їхньому суперозброєнні, військово-технологічному диві того часу — грецькому вогні.

 

Відомо, що цей чудовий вогонь винайшов у 672 році грек Каллінік, який утік у Візантію із сирійського міста Геліополя, рятуючись від переслідувань мусульман. За свідченнями візантійського літописця Феофана, Каллінік був архітектором (потрібно зазначити, що в період Середньовіччя так називали не просто фахівця зі зведення будівель, а інженера найширшого профілю, який відповідав за оборонні споруди: стіни фортець, рови й вали, бойові машини та знаряддя). Винахід Каллініка мав вигляд герметично закритого посуду — сифону, у який наливалася горюча суміш на основі нафти. Точний склад цієї суміші не зберігся, але, за свідченням того ж Феофана, згасити її можна було тільки за допомогою оцту. Сифон із горючою сумішшю розігрівали на вогні, після чого відкривали кран, і рідина під тиском потужним струменем виривалася з отвору. При цьому до вихідного отвору підносилася палаюча скіпка, через що, вилітаючи, суміш займалася. Вогняний струмінь направляли на ворожі кораблі, укріплення та воїнів. Порятунку від рідкого вогню (як називали його самі візантійці) не було — горіло навіть море.

 

Грецьким вогнем керував спеціальний воїн — сифонатор. Від його вміння вибрати точний час розігріву, відкриття крана та інших навичок залежало успішне застосування грізної зброї. З цієї причини грецький вогонь не могли використовувати вороги візантійців навіть у тих випадках, коли сифон із горючою сумішшю потрапляв до їхніх рук.

 

Сифони встановлювалися на носі та кормі кораблів. Крім сифонаторів, тут розташовувалися лучники, які прикривали вогнеметника від стріл супротивника.

 

Грецький вогонь забезпечував військові та військово-морські перемоги візантійців протягом кількох століть. Лише у X столітті ромеї використовували цю зброю у 15 військових конфліктах. У XI столітті вогнеметні сифони були не просто металевими посудинами, а цілими скульптурами. Полум'я тепер виривалося з пащі бронзових левів та інших тварин, що жахало ворогів.

 

У XII столітті грецький вогонь використовували дедалі рідше. За свідченням літописців, у 1171 заарештованим у Константинополі венеційцям вдалося втекти на великому трищогловому кораблі. Посланий навздогін вогненосний візантійський корабель-дромон не зміг заподіяти втікачам ніякої шкоди, оскільки ті заздалегідь облили свій корабель оцтом. Крім того, до цього часу вже було відомо, що «рідкий вогонь» використовується лише за спокійної погоди, оскільки за будь-якого хвилювання моря існувала небезпека спричинити пожежу на власному кораблі. Згідно з іншими свідченнями, головнокомандувач візантійського флоту Михайло Стрифн, одружений із сестрою імператриці, повністю розпродав якорі, вітрила і навіть канати, не залишивши в гаванях жодного військового корабля.

 

Хай там як, на момент приходу до Константинополя 13 квітня 1204 року флоту хрестоносців грецького вогню на захисті цього міста вже не було. Технологія виявилася втраченою, а столиця Східної Римської імперії була спалена й пограбована.

 

Давай монети, тримай банкноту

Цілком логічно, що перші паперові гроші з'явилися там, де було винайдено папір, — у Китаї. Сталося це у VIII столітті, коли у Піднебесній активно розвивалася міжрегіональна торгівля. Наявні на той момент металеві монети мали невеликий номінал (тобто оцінну вартість), тому купцям доводилося носити їх у великій кількості. Для зручності перенесення в монетах навіть робили квадратні отвори, щоб нанизувати їх на мотузку, немов намисто. До речі, подібні монети досі можна зустріти у сувенірних лавках як «грошові амулети». Такі грошові зв'язки могли важити кілька кілограмів, а якщо йшлося про значні суми, то купцям взагалі доводилося використовувати для перевезення мішків з монетами в'ючних тварин. А вже перераховувати всю цю купу монет можна було цілими днями...

 

І ось одного разу хтось із китайського уряду здогадався приймати у купців в'язанки з монетами, видаючи замість них розписки особливого зразка — це були перші паперові банкноти (звичайно ж, банкнотами вони тоді ще не називалися, цю назву від англійських слів bank — банк і note — розписка вигадали значно пізніше, коли паперові гроші увійшли до обігу в Європі).

 

Спочатку купці не могли натішитися такому нововведенню, адже тепер сотні кілограмів монет заміняли кілька аркушів паперу, які можна було легко носити за пазухою. Однак через деякий час виявилось, що обміняти розписку назад на монети не так просто — уряд утримував 10% комісії за зберігання мідних монет. Через це паперові гроші тривалий час не набували значного поширення.

 

Однак до XI століття паперові гроші в Китаї стали звичною частиною економіки. Виняткове право на випуск банкнот мав китайський уряд, який докладав чимало зусиль для їхнього захисту від підробок. Для виробництва грошей застосовувалися найдосконаліші на той час технології кольорового друку (необхідно зазначити, що до винаходу друкарського верстата в Європі залишалося ще чотириста років), а спеціальний папір для банкнот робили з кори тутового дерева, щоб підвищити їх зносостійкість. До речі, у музеях та приватних колекціях досі зберігаються перші зразки китайських паперових грошей, надрукованих понад тисячу років тому.

 

Практично одночасно з виникненням паперових грошей з'явилися інфляція, девальвація та деномінація (утім, з'явилися лише самі процеси, а назви їм дали набагато пізніше).

 

Інфляція (від лат. inflatio — здуття) — це знецінення грошей, коли їх стає значно більше, ніж виробленого товару. Наприклад, у врожайний рік було зібрано сто мішків зерна, і з цього приводу уряд спеціально надрукував сто банкнот — банкноту за кожен мішок. А наступний рік виявився посушливим, і замість ста мішків змогли зібрати лише вісімдесят. Оскільки торішнє зерно вже з'їли, а банкнот, як і раніше, залишилося сто, то тепер на десять банкнот можна купити вже не десять, а лише вісім мішків зерна.

 

У результаті постійних інфляцій гроші можуть знецінитися настільки, що через певний час один мішок зерна буде коштувати сто банкнот (особливо часто так буває, коли нові банкноти друкують, а нових мішків зерна не збирають). Таке явище називається девальвацією (від лат. de — зниження і valeo — ціна). У такому разі уряд друкує нові гроші на зміну старим, просто забираючи зайві нулі, і замість ста старих банкнот з'являється одна нова — така подія називається деномінацією (від лат. denominatio — перейменування).

 

Країни Азії, що межують із Китаєм, підтримували з ним постійні торговельні зв'язки, тому вже в XIII столітті паперові гроші увійшли в обіг у всьому регіоні. А ось у Європі перші банківські розписки, якими можна було розплачуватись за товари, з'явилися лише в середині XVII ст. Але навіть після цього дуже довгий час європейці не довіряли паперовим грошам, віддаючи перевагу більш звичним золотим, срібним і мідним монетам.

Нині все більшої популярності набирають безготівкові розрахунки. Вони зручні й мають цілу низку переваг порівняно з паперовими грошима:

 

• віртуальні гроші не займають місце у гаманці;
• їх не можна втратити (навіть якщо загубиться кредитна картка, гроші залишаться на банківському рахунку);
• немає необхідності відраховувати потрібну суму на касі, витрачаючи час на пошуки дрібних грошей або в очікуванні здачі;
• з віртуальними грошима не потрібно контактувати (на паперових купюрах просто безліч мікробів);
• безготівковим способом можна розплатитись за будь-який товар, не виходячи з дому;
• банківські перекази досить добре захищені, у той час як технології друку, що безперервно розвиваються, вимагають постійних пошуків нових способів захисту від підробок банкнот.

 

Однак паперові гроші продовжують випускати практично у всіх країнах і, як і раніше, вони є поширеним способом платежів. Чи зникнуть такі гроші колись повністю, покаже час.

 

Є ще порох в порохівницях

З неймовірно глибокої давнини, відколи перший, все ще дикий, але вже розумний предок людей зміг якимось чином передати накопичені за життя знання та досвід своїм дітям, людство почало накопичувати інформацію про навколишній світ. Кожне наступне покоління робило свій внесок у цю скарбничку знань, завдяки чому й виникли цивілізації з їхніми науково-технічними здобутками. Знання поколінь, наче цеглинки, тисячоліттями збиралися в одну величезну будівлю. Але якщо траплялося так, що той чи інший народ зникав через природні катастрофи, війни чи епідемії, усі накопичені ним знання губилися — будівля руйнувалася вщент, і наступним поколінням доводилося починати все заново.

 

Варто зазначити, що далеко не всі знання, накопичені людством за мільйони років, привели до виникнення наук. Насправді науковими є лише ті ідеї та теорії, які можуть бути перевірені дослідним шляхом. Крім наукових знань існують вчення, які чудово пояснюють світоустрій, але при цьому не є науковими, оскільки просто не можуть бути доведені за допомогою досліду, такі вчення називають духовними чи релігійними. До речі, десь між наукою та релігією знаходиться філософія — наука, яка намагається пов'язати духовні знання з практичними. А буває так, що у пошуках духовних знань робляться відкриття, які буквально змінюють світ.

 

Так вийшло, що найдавніші духовно-філософські вчення існують в Індії та Китаї — цим державам пощастило пережити багато катастроф, унаслідок яких зникали цілі цивілізації, не втративши при цьому накопичених за тисячоліття знань. Одним із найпопулярніших філософсько-духовних учень Китаю є даосизм, що виник близько V століття до н. е. Засновник цього вчення Лао-цзи проповідував дао-шлях, тобто якусь першопричину всього, що відбувається у світі. Для пізнання цього шляху мудрець наказував поводитися скромно, жити у мирі та злагоді з іншими, не бажати багатства й розкоші, задовольнятися малим. Утім, послідовники даосизму через певний час зосередилися на більш практичній меті — пошуках рецепту безсмертя, для чого вони почали застосовувати різні магічні прийоми — заклинання, обряди, різні зілля. Оскільки все це дуже нагадує європейську алхімію, даоську магію часто називають китайською алхімією.

 

Слід визнати: як алхімія з часом привела до появи хімії, так і даосизм привів до виникнення багатьох корисних речей — дихальної гімнастики цигун, спортивної гімнастики ушу, лікувальної акупунктури. Однак були у китайській алхімії і не дуже позитивні сторони. Так, наприклад, китайські імператори, що часто вдавалися до послуг даоських магів, іноді отримували еліксири безсмертя на основі вкрай отруйного миш'яку, унаслідок чого вмирали в страшних муках від сильних отруєнь. Звичайно, невдалих «продавців безсмертя» карали на смерть за подібні помилки, але пізніше завжди знаходилися інші, і пошук нових рецептів еліксиру вічного життя тривав.

 

У результаті подібних пошуків у IX столітті був винайдений порох — одне з найбільших відкриттів Китаю та всього людства. Відповідно до знайденого трактату даоського ченця, у якому описуються всі відомі на той момент рецепти еліксирів безсмертя, одного разу алхімік змішав сірку з селітрою і деревним вугіллям, і речовина, що утворилася, раптово загорілася в його руках, завдавши жахливого болю. Загасити полум'я не вдалося, і за кілька хвилин згоріла вся будівля.

 

Оскільки китайці мали цілий ритуал вигнання злих духів за допомогою вогню, таке відкриття швидко оцінили — порох почали підпалювати на численних святах. До речі, мистецтво вогняних шоу китайці удосконалювали століттями. Наповнюючи особливі коробочки різними зіллями, ретельно підбираючи їхню вагу та розміри, майстри домагалися того, що небо освітлювалося строкатими барвами задовго до появи салютів та феєрверків.

 

А одного разу мандарин (великий чиновник) Ван Гу вирішив використати порох для… польоту на Місяць. Для цього він приробив до крісла 47 великих порохових ракет і, вмостившись у такий «космічний корабель», наказав слугам підпалити ґноти. Невідомо, чи долетів сміливець таким чином до Місяця, але нині його ім'ям названо один із місячних кратерів.

 

Згодом порох почали використовувати у військових цілях. Глиняні горщики з «вогненним зіллям» робили китайців переможцями практично у всіх битвах, тому слава про незвичайну речовину незабаром розлетілася по всьому світу. Пізніше рецепт пороху потрапив до Індії та Монголії, а потім технологію перейняли араби. На початку XIV століття від арабів, що жили в Іспанії, порох поширився по всій Європі. Проте існує версія, що в цьому регіоні порох винайшов монах Бертольд Шварц, який захоплювався алхімією, проте достовірно невідомо, чи жила така людина насправді, чи це вигаданий персонаж середньовічного фольклору.

 

Протягом багатьох століть у всьому світі порох був єдиною метальною та вибуховою речовиною. Поширення пороху привело не тільки до бурхливого розвитку військової справи, а й до прогресу в багатьох інших сферах людської діяльності: гірничих роботах, промисловості, машинобудуванні, хімії, ракетній техніці.

 

Не злітай зависоко, Ікаре

Людина мріяла літати, немов птах, із найдавніших часів. Про це свідчать наскельні малюнки, а також казки про килими-літаки та інші чарівні летючі прилади. Відповідно до грецької міфології, видатний винахідник Дедал, відомий тим, що побудував знаменитий Кноський лабіринт для Мінотавра, одного разу спорудив для себе та свого сина Ікара справжні крила, скріпивши пташине пір'я воском. Перед польотом Дедал попередив сина про те, що не можна підніматися надто високо, щоб сонце не розтопило віск, але й надто низько летіти теж не варто — морська вода потрапить на крила і вони намокнуть. Але Ікар так захопився польотом, що піднявся надто високо. Зрештою сонячне проміння розтопило віск, Ікар упав у море і потонув. Іншими словами, легенда, з одного боку, наче стверджувала, що бажання людини літати цілком здійсненне, але, з іншого боку, нічим хорошим це не закінчується... Іноді це припущення підтверджували різні ентузіасти, які намагалися літати, приладнавши собі щось схоже на крила і стрибаючи з висоти.

 

Слід зазначити, що у Середньовіччі подібні спроби не схвалювала церква. Вважалося, що літати вміють лише відьми і чаклуни, тому за бажання відчути радість польоту можна було жорстоко поплатитися. Проте саме за часів Середньовіччя людині вперше вдалося підкорити повітряну стихію, здійснивши давню мрію людства.

 

Майбутній винахідник, лікар, хімік, інженер, музикант і поет Абу аль-Касім Аббас ібн Фірнас ібн Вірдас аль-Такуріні (або просто — Аббас ібн Фірнас) народився в 810 році в місті Ронда. Тепер це територія Іспанії, але на той момент практично весь Піренейський півострів займала ісламська держава Кордовський емірат. На відміну від малограмотних християн того часу мусульмани активно займалися науками, а ісламський світ був справжнім двигуном прогресу.

 

Аббас ібн Фірнас, якого ще за життя прозвали «мудрецем з Андалусії», створив метроном (прилад, що задає темп у музиці), сконструював водяний годинник, побудував справжній планетарій, винайшов збільшувальне скло — лупу, а також розробив технологію виготовлення скла з піску, що дало можливість більше не купувати скло у єгиптян, які тримали його виробництво у секреті. Але головною метою всього життя цієї дивовижної людини були польоти.

 

У 852 році ібн Фірнас змайстрував пристрій із тканини, натягнутої на дерев'яні розпірки, після чого зістрибнув з ним з мінарету великої мечеті Кордови. Не можна сказати, що винахіднику вдалося полетіти — швидше це було падіння. Однак схожий на велику парасольку пристрій, яким користувався ібн Фірнас, дозволив сміливцю досить м'яко приземлитися, відбувшись лише незначними травмами. Саме ця подія вважається першим у світі використанням парашута.

 

Наступного разу подібна ідея виникла лише через пів тисячоліття у геніального винахідника епохи Відродження Леонардо да Вінчі. При цьому випробували описану ним конструкцію лише в 2000 році, коли англієць Адріан Ніколас виготовив робочу модель за ескізами, що збереглися, і зробив стрибок. Якби не сучасний парашут, який використовувався для підстрахування, результати випробування були б сумними.

 

У 1620-х роках французький злочинець Лавен утік із в'язниці, вистрибнувши з тюремного вікна за допомогою попередньо зшитого з простирадл намету. А в 1777 році інший французький злочинець, Жан Дум'є, засуджений до страти, погодився виконати стрибок з даху будівлі з «летючим плащем професора Фонтажу» в обмін на помилування. Судячи з усього, на той час схильність до запаморочливих стрибків залишилася тільки у зухвалих французьких шибеників. Але саме завдяки їм винайдення м'якого падіння набуло подальшого розвитку та практичного застосування.

 

26 грудня 1783 року французький фізик Луї-Себастьян Ленорман, окрилений успішними стрибками своїх співвітчизників, зістрибнув з даху обсерваторії в Монпельє з пристроєм власної конструкції. Саме Ленорман уперше назвав цей пристрій парашутом (від французьких слів parer — попереджувати, chute — падіння). 22 жовтня 1797 року інший француз, Андре-Жак Гарнерен, стрибнув з парашутом з повітряної кулі, що знаходилася на висоті 680 метрів. Чи варто говорити про те, що парашутування і сьогодні справляє сильне враження на глядачів, а в ті часи воно взагалі вражало! З'явилося багато мандрівних ентузіастів, які у пошуках заробітку показували стрибки з парашутом у різних країнах. Примітно, що парашути на той час не вкладалися в ранець, як це робиться сьогодні, і були дуже громіздкими та незручними.

 

Сьогодні парашути використовуються для стрибків із літальних апаратів, безпечного спуску та приземлення різних вантажів, а також для гальмування літальних апаратів та надшвидкісних спортивних болідів. Крім того, без парашутів не обходиться приземлення жодного космічного апарата.

 

Чому дельтаплан, а не альфаплан

Якщо ви думаєте, що Аббас ібн Фірнас перестав мріяти про польоти після свого стрибка з мінарету, то дуже помиляєтеся. У 875 році, у віці 65 років, він спорудив собі справжнісінькі крила з бамбукового каркаса, обтягнутого шовком, до якого було пришите пір'я хижих птахів. Невгамовний дід зістрибнув з цими крилами з високого пагорба Джабаль аль-Арус і, за свідченнями очевидців, близько десяти хвилин літав у повітрі подібно до птаха, навіть набрав значну висоту, підхоплений повітряними потоками. На жаль, посадка вийшла досить жорсткою — випробувач зламав два ребра. Згодом, розмірковуючи про причини такого невдалого приземлення і спостерігаючи за птахами, вчений дійшов висновку, що літальному апарату потрібна хвостова частина. Хай там як, саме ібн Фірнас став винахідником першого у світі дельтаплана — легкого плануючого літального апарата, керованого зміною положення тіла пілота.

 

Помер Аббас ібн Фірнас у 887 році. Сьогодні на його честь названо аеропорт на півночі Багдада, невелику британську авіакомпанію, один із кратерів на Місяці, а також астрономічний центр у рідному місті великого вченого.

 

Слід зауважити, що ідея легких планерів, керованих людиною, одержала розвиток через ціле тисячоліття — німецький інженер Отто Лілієнталь створив науку про планеризм, яка багато в чому визначила подальший розвиток авіації. Цей винахідник не тільки будував планери, а й здійснив на них понад дві тисячі польотів, поки не загинув у 1896 році, не впоравшись із керуванням свого винаходу.

 

У 1960-ті роки, на зорі космічної ери, коли літаки вже були цілком звичною справою, американський інженер-аеронавт Френсіс Рогалло розробив легке крило з тканинної обшивки на трубчастому каркасі, за допомогою якого передбачалося здійснювати керований спуск космічних апаратів. Цей винахід мав свої переваги перед досить добре дослідженим на той момент парашутом, тому знайшов застосування у космічних програмах. А головне, крило Рогалло привело до появи в 1974 році нового виду спорту — дельтапланерного (саме слово «дельтаплан» з'явилося через схожість форми крила цього літального апарату з грецькою буквою дельта — Δ).

 

Нині дальність безмоторного польоту вимірюється сотнями кілометрів, а точність приземлення обмежується кількома метрами. Світовий рекорд дальності польоту було встановлено в липні 2012 року Джонні Дюрандом, дельтаплан якого за 11 годин, проведених у повітрі, зміг подолати 764 кілометри.

 

Чи можете ви уявити 900 тисяч феєрверків, що вибухнули разом?

Навіть після того, як люди навчилися добувати вогонь самостійно, сама його природа залишалася загадковою. Вогонь міг давати світло і зігрівати, а міг бути і страшною силою, яка знищує все на своєму шляху. Вигляд вогню не залишає байдужою жодну людину, впливаючи на її найдавніші, заховані глибоко в підсвідомості інстинкти. Цивілізована і високоосвічена людина, сидячи біля вогнища, відчуває приблизно те саме, що й дикун із якогось ізольованого від зовнішнього світу племені.

 

Не дивно, що вогню за всіх часів надавалося містичне значення. Вогонь відіграє важливу роль у міфологіях і релігіях всього світу. Наприклад, у найдавніших державах Близького Сходу та Середньої Азії вогонь вважався втіленням божественної справедливості. У грецькій і римській міфології вогонь асоціювався з Гефестом — богом-винахідником, майстерним ковалем та будівельником. Прометей, який викрав вогонь у Гефеста та подарував його людям, був жорстоко покараний богами саме за те, що люди, отримавши цей безцінний дар, самі навчилися багатьох ремесел і за здібностями стали практично рівними богам. Існує версія, що ім'я Прометей походить від санскритського слова «праманта» — так називали паличку, за допомогою якої в Стародавній Індії добували вогонь. У самих індусів втіленням вогню був Агні — бог, який був покровителем домівки. Подібні уявлення про вогонь були у народів Півночі, які бачили в ньому божество — господаря житла.

 

Звісно, вогонь присутній у різних ритуалах, за допомогою яких люди приносили жертви богам чи виганяли злих духів. У культурі різних народів можна зустріти різноманітні амулети, магічний зміст яких пов'язаний із вогнем. Навіть у сучасних православних християн вогонь є обов'язковим атрибутом усіх обрядів, головний з яких — сходження Благодатного вогню — щорічно відбувається напередодні Великодня в Єрусалимі.

 

Традиція прикрашати свята вогнями дійшла до наших днів у вигляді грандіозних видовищ — феєрверків. Попри те, що слово «феєрверк» має німецьке походження (дослівно його можна перекласти як «вогнероблення»), винайшли ці декоративні вогні зовсім не в Німеччині, а в Китаї. Потрібно сказати, що задовго до появи пороху жителі Стародавнього Китаю відлякували злих духів від своїх осель, кидаючи в багаття молоді стебла бамбука. Сильно нагріваючись, сік зеленого бамбука перетворювався на пару, яка створювала тиск у порожнинах стебел, внаслідок чого вони гучно вибухали. Такі хлопавки називалися «пао чак», їх підривали на честь Нового року, весілля, дня народження та на інших урочистостях і святах. Однак поява феєрверків у сучасному розумінні стала можливою лише після винаходу пороху.

 

Примітно, що китайці почали застосовувати його у військових цілях далеко не одразу — спочатку порохом стали наповнювати ті самі бамбукові стебла, які тепер вибухали ще більш потужно. У X столітті ченці, які виготовляли хлопавки для святкових церемоній, здогадалися додавати до пороху різні домішки, унаслідок чого вогні вибухів набували різних кольорів — так з'явилися перші феєрверки. Було розроблено цілу систему символів кольорів феєрверку: червоний означав непорушність імперії, блакитний — життєвий шлях, зелений — земну стихію, жовтий — золоту середину. Справжній вогняний дощ, який виходив при додаванні в порох залізного порошку, символізував силу та удачу.

 

За однією з версій, у XIII столітті великий мандрівник Марко Поло привіз феєрверки до Італії, завдяки чому мистецтво вогняних шоу потрапило до Європи. Вже до XV століття кожна європейська країна мала свої традиції феєрверків, а в Німеччині навіть сформувалася піротехнічна школа (саме тоді феєрверки отримали свою німецьку назву).

 

Після того як у 1786 році французький фізик Клод Луї Бертолле відкрив хлорат калію, названий пізніше бертолетовою сіллю, феєрверки пережили своє друге народження — їх вогні стали набагато яскравішими і насиченішими, а палітра кольорів значно розширилася. До початку XX століття виробництво феєрверків набуло масового характеру, завдяки чому вони стали доступними приватним особам та невеликим громадським організаціям і почали використовуватися не лише на святах, а й для невеликих вистав у міських парках та скверах.

 

Сьогодні феєрверки будь-хто може придбати у спеціалізованих магазинах. Однак у більшості країн світу їх застосування обмежене законодавством, оскільки ця яскрава і видовищна забава далеко не завжди безпечна, до того ж може завдавати незручностей іншим. Коли ж феєрверки застосовуються професійними піротехніками, це стає приголомшливим шоу, без якого важко собі уявити великі свята та масштабні події. Наприклад, на святкуванні 88-річчя від заснування Саудівської Аравії, що потрапило до Книги рекордів Гіннеса, було одночасно запущено 900 000 феєрверків з 58 платформ у 20 містах цього королівства.

 

Народ, який не годує свою армію, буде годувати чужу

Як не сумно, але війни супроводжували людство протягом усієї його історії. У всі часи народи боролися між собою не тільки за родючі або багаті на корисні копалини території чи можливість контролювати торгові шляхи, а й унаслідок нетерпимості до чужої релігії та культури. Добробут тієї чи іншої держави та спокійне життя її громадян завжди залежали від наявності у цієї держави сильної армії. При цьому важливу, якщо не вирішальну роль у силі армій відігравали не тільки і не стільки доблесть і вишкіл воїнів, а технології озброєння. Держави, які володіли більш досконалим озброєнням, здобували перемоги над значно більшими за територіями і населенням сусідами, у розпорядженні яких були величезні війська, але зі застарілою зброєю.

 

Не стала винятком й епоха Середньовіччя — різні війни та конфлікти спалахували в усьому світі: прикладами є Хрестові походи, Столітня війна між Англією та Францією, набіги скандинавських вікінгів та безліч дрібних усобиць і збройних повстань. Не було спокійно й у Китаї, який роздирали як внутрішні війни між різними династіями, так і постійні набіги кочових племен на північних територіях.

 

Слід зазначити, що розвиток металургії на той час давав змогу створювати потужну захисну броню для воїнів, здатну протистояти традиційним видам зброї. У зв'язку з цим з'явилася необхідність у новій, більш ефективній зброї, але досить простій у виробництві та обігу, щоб на підготовку армії йшло якомога менше часу та ресурсів. Тому не дивно, що одного разу хтось із китайців здогадався використовувати у військових цілях нещодавно винайдений порох, який широко застосовувався для святкових феєрверків. На зміну глиняним горщикам, начиненим порохом, що розкидали осколки та вогонь на всі боки, прийшли зразки зброї спрямованої дії — осколки, каміння чи металеві елементи прицільно вистрілювалися силою порохових газів у бік супротивника. Так з'явилася вогнепальна зброя, яка згодом не тільки привела до зміни тактики та стратегії воєнних дій, а й справила величезний вплив на всю світову історію.

 

Першим зразком вогнепальної зброї став винайдений в X столітті хоцян — «спис лютого вогню», або просто «вогняний спис». Всередину бамбукової трубки поміщали порох і металеві кульки, які після запалення пороху вилітали з трубки зі значною швидкістю, завдаючи ворогові ран або вбиваючи його.

 

Утім, незважаючи на очевидний прорив у галузі збройних технологій, Китаю не вдалося повною мірою скористатися цією перевагою. По-справжньому значущою для ведення бою вогнепальна зброя стала лише в XIV столітті, коли китайські технології, що дісталися Європи, були значно вдосконалені і на світ з'явилася аркебуза — перша вогнепальна зброя, здатна пробивати обладунки на великій відстані. Ця досить примітивна рушниця, попри низьку точність і тривалу перезарядку, дозволяла перемагати важкоозброєних і досвідченіших супротивників, що значно впливало на результат бою.

Згодом вогнепальна зброя поширювалася і безперервно вдосконалювалася, стаючи все більш точною, далекобійною і швидкою.

 

Нині вогнепальна зброя використовується не тільки для військових цілей, але також для спортивної стрільби, полювання та особистого захисту цілком мирних і законослухняних громадян.

 

Як набрати друкований текст без клавіатури

Винайдена ще в ІІІ столітті в Китаї технологія отримання відбитків зображень з дерев'яних штампів, безперечно, була революційною для свого часу. Однак вона мала свої обмеження. Якщо потрібно було надрукувати багато тексту, доводилося створювати надзвичайно складний штамп, адже окремі літери чи ієрогліфи вимагають значно більшої деталізації, ніж зображення. При об'ємному тексті майстер має витрачати значно більше зусиль, ніж під час створення прес-форми зображення тих самих розмірів. Така робота вимагала величезної кількості часу, тому кожен виклад думки на папері коштував дуже дорого і робився нечасто. До того ж подібний метод унеможливлював виправлення тексту — при виявленні помилки або необхідності доповнень доводилося вирізати штамп заново.

 

Згідно з історичними джерелами, у 1040 році якийсь китайський коваль на ім'я Бі Шен (або Бі Сюань) взяв в'язку глину і вирізав із неї дрібні печатки з різними ієрогліфами. Кожна така печатка була висотою з обідок монети і для міцності запікалася у вогні. Після цього винахідник покривав заздалегідь підготовлену залізну дошку сумішшю смоли, воску та паперового попелу, а потім поміщав на неї залізну рамку для поділу рядків. Ця рамка заповнювалася поставленими до ряду печатками з ієрогліфами — літерами, складаючи суцільну дошку для друкування. Потім Бі Шен підносив її до вогню та нагрівав, а коли паста на поверхні дошки розм'якшувалася, клав весь блок на гладку поверхню, щоб усі літери вирівнювалися та рівномірно виступали над дошкою. Так з'явилися набірні літери та метод ручного набору друкованого тексту, що стало важливим проривом в історії друку. Набірні літери дозволили швидше та ефективніше друкувати різні текстові матеріали, що своєю чергою сприяло поширенню знань та інформації.

 

У XIII столітті даний процес друку значно удосконалили в Кореї, де замість глиняних літер стали використовувати бронзові. Виготовлені у той час там книжки збереглися і донині. Пізніше друкування з бронзових літер поширилося у Японії та Середній Азії.

 

Окрім суттєвого прискорення процесу підготовки матеріалу до роботи та можливості внесення виправлень у набраний текст, з'явилася можливість отримувати більш якісний друк порівняно зі звичайною ксилографією, оскільки літери мали досить точні та чіткі контури. А ще набірні літери, які вирізалися зі слонової кістки чи металів, давали змогу друкувати не лише на папері чи тканині, а й на інших матеріалах, ксилографія на яких неможлива (наприклад, на шкірі).

 

Без створення набірної форми та літер неможливо уявити розвиток друкованої індустрії та пов'язане з цим поширення знань, ідей і культурних цінностей, тому відкриття Бі Шена стало важливим кроком в еволюції цивілізації. У 2010 році Міжнародний астрономічний союз надав ім'я Бі Шена кратеру на звороті Місяця, відзначивши таким чином внесок винахідника в історію людства.

 

Що поєднує стародавній годинник і сучасний велосипед

У 1092 році видатний китайський учений і винахідник Су Сун (1020-1101) побудував найскладніший механічний пристрій того часу — вежу з астрономічним годинником. На верхньому рівні цієї 12-метрової споруди розташовувалася армілярна сфера — астрономічний пристрій, що чимось нагадує глобус. Він складається з металевих кілець, які обертаються на різних осях відносно одне одного. Механізм, що приводився в дію водяним колесом, безперервно обертав цю сферу, демонструючи положення зірок на небі, а також фази Місяця. На середньому рівні вежі розташовувався бронзовий диск, що демонстрував поточне розташування Сонця, а через дверцята на спеціальний балкон, кружляючи, виходили ляльки, у руках вони тримали таблички, які вказували час. Усе це супроводжувалося звуком дзвіночків, гонгами та барабанним боєм.

 

Сун уперше в історії придумав і застосував механізм, що передавав обертання між двома валами за допомогою ланцюга. Слід зазначити, що цей винахід випередив свій час на багато століть. Це сьогодні ланцюгову передачу можна побачити на кожному велосипеді, тоді ж нічого подібного у всьому світі ще не існувало.

 

Приблизно з XVI століття звичайні ковані ланцюги перекидалися через шківи з відповідними зубцями на них і таким чином могли передавати обертання. Однак ланки такого ланцюга не завжди потрапляли на зубці, тож передача була ненадійною.

 

Пізніше, у середині XVIII століття, англієць Галль сконструював ланцюг, що досі носить його ім'я і широко використовується в машинобудуванні.

 

Цікаво, що ланцюгові передачі постійно вдосконалювалися. Наприклад, у 1880 році Ганс Ренольд створив роликовий ланцюг, який використовується і сьогодні. А у 1950-х роках інженери нідерландської фірми Van Doorne's Aanhangwagenfabriek запропонували використовувати ланцюг у варіаторах — спеціальних механізмах, що дозволяють плавно змінювати передавальне число, а значить — регулювати швидкість і потужність при передачі крутного моменту. Тепер варіаторами оснащується різний транспорт — мопеди, квадроцикли, снігоходи, автомобілі, катери та яхти. Крім того, варіатори широко використовуються в промисловому устаткуванні — у насосах, вентиляторах, конвеєрах, змішувачах, прес-машинах.

 

 

Новий бог війни

Продовжуючи розвивати можливості свого винаходу — пороху, китайці замислилися над тим, як з його допомогою руйнувати стіни фортеці, за якими ховаються вороги. Звичайно, можна було закласти достатню кількість пороху прямо під стіну і просто підірвати її, проте підібратися до фортеці було не так просто, адже її захисники могли відстрілюватися з луків і арбалетів. Потрібна була зброя, яка могла б руйнувати фортеці на відстані, така, як катапульти, що широко використовувалися при облогах, тільки потужніша й ефективніша.

 

Китайські зброярі розуміли, що порох таїть значно більше прихованої потужності, ніж механізм будь-якої катапульти. До того ж вони вже вміли спрямовувати пороховий заряд у потрібний бік, як у вогняних списах, якими користувалися китайські воїни. Однак бамбукові трубки, із яких вилітав вогонь, були малопотужними і ефективними лише на невеликій відстані. Для пострілу досить важким снарядом вдалину потрібно було значно більше пороху і, що найважливіше, потрібен був куди міцніший, ніж бамбукова трубка, ствол. Інакше замість пострілу така зброя просто вибухнула б.

 

І тоді хтось із китайських майстрів здогадався зробити гарматний ствол із металу. Так з'явилися перші гармати. Перше відоме зображення гармати — це кам'яна скульптура в храмовому комплексі Дацзу, датована 1128 роком. Текстові описи та перші археологічні зразки самої зброї стали з'являтися лише з XIII століття. Найстарішими з них є бронзова гармата Увей (1227 р.), ручна гармата Хейлунцзян (1288 р.) і гармата Ксанаду (1298 р.). Причому дата виробництва нанесена тільки на Ксанаду, тому саме вона вважається найдавнішою зі збережених гармат, вік інших визначений приблизно за допомогою різних експертиз, але не підтверджений документально.

 

Справжній розквіт цього виду озброєнь почався наприкінці XIV століття, коли гармати потрапили до Європи і там набули поширення. Перші європейські гармати були дуже важкими, громіздкими і тому використовувалися лише для оборони міст, але з часом з'явилися зручніші для транспортування зразки, і гармати почали застосовувати у битвах на відкритих просторах. Саме в цей період у Франції групи солдатів, які обслуговували гармати на полі бою, стали називатися artillerie (від лат. artillarius — стрілець). Згодом словом «артилерія» назвали всі види зброї з діаметром ствола понад 20 мм: гармати, гаубиці, мортири, міномети.

 

Винайдення гармат кардинально змінило характер воєн і суттєво вплинуло на історію всього світу, недаремно артилерію часто називають «богом війни». Унаслідок застосування артилерії виникли нові стратегії і тактики бойових дій, а також інші форми оборони міст і фортець. Крім того, створення гармат суттєво вплинуло на розвиток науки й техніки, давши поштовх розробці нових матеріалів та конструкцій, здатних витримувати великі навантаження.

 

У сучасному світі без артилерії не обходиться жодна армія світу, її задіюють на суші, на морі та у повітрі. При цьому сучасні гармати відрізняються високою точністю й дальністю стрільби, а нові технології дають змогу застосовувати безпілотні літальні апарати для наведення вогню, що ще більше підвищує ефективність і точність ураження. Однак гармати застосовуються не лише у військових цілях. Традиційні гарматні залпи часто супроводжують різні церемонії, паради, спортивні змагання та інші заходи. Крім того, за допомогою гармат розчищають льодові затори в річках, штучно спускають снігові лавини в горах і навіть розсіюють хмари із градом у зонах промислового виноградарства. А в деяких країнах вони використовуються як спортивна зброя для стрільби на спеціально обладнаних полігонах.

 

Наукові відкриття мусульманського світу і загадки Аль-Джазарі

Середньовіччя часто називають «золотим віком ісламу». Це був час, коли Близький Схід став світовим центром науки і технологій, на зразок сучасної Силіконової долини у США. Мусульманські вчені того періоду зробили величезний внесок у розвиток людства:

 

• Аль-Хорезмі ввів в обіг систему цифр, які ми називаємо арабськими і якими користуємося досі, а також заклав основи математичної науки — алгебри. Саме ім'я вченого стало загальною назвою — потрапивши в європейські мови, воно перетворилося на «алгоритм», і сьогодні так називають порядок дій, що веде до результату;
• Аль-Хорезмі ввів в обіг систему цифр, які ми називаємо арабськими і якими користуємося досі, а також заклав основи математичної науки — алгебри. Саме ім'я вченого стало загальною назвою — потрапивши в європейські мови, воно перетворилося на «алгоритм», і сьогодні так називають порядок дій, що веде до результату;
• Аль-Фергані описав рух планет і зірок і створив докладні астрономічні таблиці для визначення положення небесних тіл, а написана ним праця «Елементи астрономії» стала підручником для дослідників наступних століть;
• Аль-Джаухарі написав трактат про визначення відстані від центру Землі до Сонця;
• Ібн Сіна (Авіценна) створив докладну медичну енциклопедію того часу і систематизував усі наявні відомості щодо хімії та фармакології, а також винайшов процес дистиляції. Його книжка «Канон медичної науки» стала підручником для медиків усього світу, причому багато його робіт застосовуються на практиці до сьогодні. Крім того, Ібн Сіна зробив значний внесок у математику, астрономію та філософію;
• Куста ібн Лукка своїми роботами вплинув на розвиток філософії, математики та астрономії;
• Аль-Біруні, який працював у таких галузях знань, як астрономія, географія, історія, математика, філософія та фізика, описав календарні системи арабів, персів, греків і створив хронологічну таблицю всіх епох, починаючи від біблійних патріархів. Крім того, він склав докладні карти багатьох регіонів Азії, а також написав «Мінералогію» (трактат про мінерали, метали та сплави) та «Фармакогнозію» (книжку про медичні препарати), на його рахунку понад сто наукових праць.

 

Можна довго називати заслуги таких учених, як Хабаш аль-Хасіб, Аль-Кінді, брати Бану Муса, Аль-Махані, Сабіт ібн Корра, Аль-Ахвазі, Абу-ль-Вафа, Аль-Кухи, Махмуд аль-Кашгарі, Аль-Фарабі, Жусуп Баласагин. Але на окрему увагу заслуговує людина, яку часто називають «батьком програмування й робототехніки» — винахідник-механік Баді аз-Заман Абу аль-Із ібн Ісмаїл ібн аль-Раззаз аль-Джазарі (або просто — Аль-Джазарі).

 

Аль-Джазарі народився в 1136 році в сім'ї головного інженера при дворі правителя, тому вже з раннього дитинства на власні очі бачив роботу різних механізмів і розумів принцип їхньої дії. Слід зазначити, що, подорослішавши і ставши, як і батько, головним інженером, Аль-Джазарі завжди вважав за краще бути інженером-практиком, для якого майстерність, необхідна для створення нових пристроїв, завжди важливіша, ніж теоретичні розробки. Іншими словами, пристрої, які збирала ця людина, створювалися методом практичних спроб та помилок.

У 1206 році Аль-Джазарі випустив «Книгу знань про дотепні механічні пристрої», у якій описав конструкцію близько 50 механізмів — годинників, кодових замків, фонтанів та музичних автоматів.

 

Серед описаних автором механізмів були такі, без яких неможливо уявити сучасне машинобудування, але в ті часи вони були застосовані вперше. Так, наприклад, Аль-Джазарі вважається винахідником колінчастого валу — базового елемента будь-якого двигуна внутрішнього згоряння, який зараз є у кожному автомобілі, тепловозі або моторному судні. Головною ж особливістю витворів Аль-Джазарі було те, що вони були максимально автоматизовані, тобто працювали без участі людини.

 

Іншими словами, за кілька століть до появи комп'ютерів та робототехніки Аль-Джазарі створював перші програмовані пристрої, здатні виконувати певні завдання.

 

Мабуть, найбільш відомою роботою Аль-Джазарі був так званий Слоновий годинник, 6-метрову копію якого (оригінальний годинник був утричі менший) у 2010 році показали на британській виставці «1001 винахід: відкриваємо мусульманську спадщину в нашому світі». Годинник цей є фігурою слона в натуральну величину, на спині якого міститься балдахін з правителем, погоничами і дивовижними звірами. Слід сказати, що всі тварини, представлені в годиннику, були обрані не випадково: слон втілював культуру Індії, два дракони — Китай, орел — перську культуру. Арабський світ представляли фігури людей у тюрбанах.

 

Механізм, що приводив годинник у дію, ховався усередині слона. У резервуарі з водою плавала чаша з отвором по центру, що поступово заповнювалася рідиною. Коли вона, наповнившись, поринала під воду, то тягла за собою мотузку. Це, своєю чергою, приводило в рух фігуру орла, який починав співати. З кошика на даху балдахіна вивільнявся металевий шар і падав у відкриту пащу дракона, після чого той нахилявся вперед і тим самим витягував чашу з води за допомогою мотузок. Ці ж мотузки змушували правителя, що сидів у балдахіні, піднімати ліву або праву руку, а куля, яка до цього часу з пащі дракона викочувалася у вазу, приводила в дію погонича, і той бив у барабан. Після цього годинникова стрілка переміщалася на чергову позначку, показуючи відповідний час. Потім дракон повертався у вихідне положення, і цикл повторювався, поки в кошику залишалися металеві кулі (їх двічі на добу повертали назад).

 

А ще Аль-Джазарі робив справжнісіньких людиноподібних роботів. Фігури музикантів у човні, який запускали в озеро під час великих свят, грали на барабанах та цимбалах, а механічна служниця наливала та подавала гостям воду, чай чи вино, заходячи та виходячи через автоматичні двері. Інша механічна служниця лила воду з глека біля спеціально обладнаного умивальника.

 

Особливе зацікавлення вчених викликає скринька Аль-Джазарі, яку можна назвати першим сейфом із кодовим замком. 16 різних замків-механізмів дозволяють запрограмувати 4 294 967 296 комбінацій, тобто, щоб розгадати її код, потрібні десятиліття. А найдивовижніше — відкрити скриньку поки що не вдалося нікому. Рентгеноскопія виявила, що її механізми складаються з понад 800 деталей і всі вони в робочому стані. Усередині скриньки знаходяться три сувої, про зміст яких залишається тільки гадати.

 

Полум’я інквізиції

У той час як мусульманський світ переживав розквіт науки і культури, католицька Європа стрімко занурювалася в темряву неуцтва та мракобісся, тобто вороже ставлення до освіти, науки і прогресу. У 1215 році був створений особливий церковний суд — інквізиція (від лат. іnquisitio — розшук). Наступний період діяльності цієї організації залишається найпохмурішим і найтрагічнішим в історії людства. Під виглядом боротьби зі злом інквізиція переслідувала єретиків — кожну людину, чия думка не збігалася з поглядами представників католицької церкви. Єрессю вважалися будь-які вчення, які були незрозумілі церковним служителям або суперечили їхнім уявленням про навколишній світ. Судам, катуванням і стратам піддавалися тисячі людей, причому найчастіше звинувачення могло зводитися до нічим не підкріплених висновків на кшталт «дівчина занадто гарна, отже, вона відьма».

 

І звісно, переслідувань зазнавали вчені, яких звинувачували в чаклунстві та змові з дияволом. Італійський філософ Джордано Бруно був засуджений і спалений на багатті за ідеї про нескінченність Всесвіту та різноманіття життя в ньому. Польського астронома і математика Миколу Коперника визнали єретиком і засудили за твердження, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки. Послідовник цих поглядів італійський фізик та астроном Галілео Галілей також був визнаний єретиком. Хоча він і уникнув покарання після того як офіційно зрікся своїх поглядів, залишок життя йому довелося провести під домашнім арештом. Англієць Вільям Тіндейл був страчений просто за те, що перекладав Біблію з латини англійською мовою, щоб зробити її доступною для простих людей.

 

Французький реформатор Жан Кальвін та жінка-математик Марія Аньєзі з Італії були змушені ховатися від інквізиції протягом усього свого життя.

 

Найбільшої жорстокості інквізиція досягла у XVI — XVII століттях, коли вона поширилася по всій Європі та інших частинах світу, де діяла католицька церква. Обвинувачі домагалися свідчень за допомогою тортур, спеціально для яких вигадувалися різні витончені пристрої та інструменти. В одній тільки Іспанії, де інквізиція була особливо активною, у період з 1478 до 1834 року було страчено не менше 31 тисячі осіб і ув'язнено понад 300 тисяч.

 

Інквізицію стали офіційно скасовувати в окремих країнах світу лише наприкінці XVIII — на початку XIX століття. Зокрема, у революційній Франції її заборонив Наполеон Бонапарт, а в Латинській Америці вона зникла під час війни за незалежність іспанських колоній 1810–1826 років.

 

У 1908 році інквізиція була перетворена на Верховну Священну Конгрегацію Священної Канцелярії, і відтоді ця установа займається виключно внутрішніми справами церкви, а її роль у забезпеченні єдності віри поступово втратила своє значення.

 

Інквізиція відігравала вкрай негативну роль у розвитку науки й технологій, обмежуючи свободу думки і досліджень та відкидаючи будь-які ідеї та відкриття, які були незрозумілі церковнослужителям. Багато вчених були змушені приховувати свої наукові роботи або навіть відмовлятися від них, щоб уникнути переслідування. У результаті науково-технічний прогрес неабияк уповільнився і протягом століть рівень життя людей залишався низьким. Однак, попри всі переслідування, деякі вчені продовжували свою роботу всупереч загрозам та небезпекам, що дозволило зберегти і розширити знання у різних галузях науки. Крім того, багато відкриттів того періоду було зроблено священниками та ченцями, серед яких Роджер Бекон, Хома Аквінський, Вільям Оккам, Альберт Великий, Жан Бурідан, Микола Кузанський.

 

Від хлопавок до космічних ракет

У XIII столітті китайські піротехніки, які робили порохові хлопавки, додумалися заповнювати порохом не бамбукові, а паперові трубки, які були набагато легшими. Така трубка не вибухала, а випускала палаючий газ, що змушувало її хаотично літати в повітрі.

 

Пізніше хтось здогадався прив'язувати такі порохові трубки до оперених стріл — тепер вони не летіли абияк, а рухалися в чітко обраному напрямку. Такі пристрої можна назвати першими реактивними снарядами або ракетами. Перше бойове застосування ракет відбулося в 1232 році, коли китайці використовували їх проти монголів, що взяли в облогу Пекін. Стріли з пороховими трубками летіли набагато далі за звичайні, а їх шипіння лякало ворожих коней, що вносило паніку в ряди супротивника.

 

Однак порох завжди більше приваблював китайців як матеріал для хлопавок та феєрверків, ніж як зброя, тому стріли-ракети, як і інша винайдена раніше вогнепальна зброя, у самому Китаї великого поширення не набули.

 

Наступне бойове застосування ракет сталося за кілька століть — на початку ХІХ століття під час Наполеонівських війн. Британські війська використовували ракети проти французьких сил. Винахідник цих реактивних снарядів Вільям Конгрев привіз ідею з Індії, куди раніше порохові стріли потрапили з Китаю. Ракети Конгрева мали вигляд триметрових жердин із закріпленими на них пороховими трубками з листового металу. Ця зброя мала велику дальність польоту і завдавала значних збитків противнику, вибухаючи у його лавах. Однак найзнаменитішим прикладом бойового застосування ракет Конгрева стало бомбардування британцями Копенгагена у 1807 році, коли на це місто впало 40 тисяч ракет. На відміну від бомб, які просто вибухали, знищуючи ціль, ці снаряди після вибуху продовжували горіти, стаючи причиною пожежі. У результаті Копенгаген був спалений вщент.

 

Крім того, ракети Конгрева активно використовувалися в англо-американській війні. У гімн США навіть увійшли рядки американського поета Френсіса Скотта Кі:

 

Ракет спалах та бомб, його там освітив

Та наш стяг був над фортом...

 

Наприкінці XIX століття вчений-самоук з українським корінням Костянтин Ціолковський (1857–1935) заклав теоретичні основи ракетних технологій, опублікувавши працю «Дослідження світових просторів реактивними приладами». У подальшому його дослідження та розробки в цій галузі вплинули на розвиток космонавтики. Проте до мирного застосування ракет за життя Ціолковського було ще далеко, а у військовій справі вони використовувалися дедалі частіше. У Першу світову війну ракетні снаряди встановлювалися на бойові літаки — з їхньою допомогою підпалювали ворожі аеростати, які спостерігали за полем бою та коригували артилерію. Крім того, у цей час почали вперше застосовувати сигнальні ракети. Вони могли бути різного кольору і використовувалися для попередження про супротивника, що насувається, або окреслення позицій своїх сил. Інші спеціальні ракети — освітлювальні — запускалися в небо вночі і яскраво горіли там протягом кількох секунд, освітлюючи все навколо.

 

Потужний поштовх розвитку ракетних технологій дала Друга світова війна. У цей період з'явилася реактивна артилерія — ракетні снаряди могли летіти на далекі відстані та розвивати вищу швидкість, ніж боєприпаси традиційних гармат. Головним проривом стала розробка німецьким фізиком Вернером фон Брауном (1912–1977) ракети «Фау-2» (V-2). Це була перша балістична ракета, яка спочатку розганялася реактивним двигуном, а потім летіла, змінюючи траєкторію під дією сили тяжіння. Дальність польоту «Фау-2» складала понад 300 кілометрів, тож гітлерівці використовували ці ракети для бомбардувань Лондона.

 

Після поразки гітлерівської Німеччини технології «Фау-2» лягли в основу всіх наступних космічних програм, а сам фон Браун з колегами був перевезений до США, де очолив розробку космічних ракет, зокрема й носія «Сатурн-5», який доставив астронавтів на Місяць у рамках програми «Аполлон».

 

Сьогодні ракетобудування є одним із ключових науково-технічних напрямів у світі, оскільки впливає на різні сфери життя. Ракети використовуються для доставки космічних апаратів і супутників на орбіту, дослідження верхніх шарів атмосфери та космічного простору, а також для комерційних і наукових цілей. Крім того, ракети, як ніколи раніше, відіграють значну роль у військовій справі, будучи важливим засобом забезпечення національної безпеки та оборони розвинутих країн.

 

Скажи мені, які ґудзики ти носиш, і я скажу, хто ти

Такий звичний для всіх елемент одягу, як ґудзик, з'явився багато тисячоліть тому. Археологи часто знаходять ґудзики з кісток і раковин при розкопках поселень первісних людей. Ці декоративні елементи пришивалися до одягу жителів Месопотамії і Стародавнього Єгипту, прикрашали вбрання та навіть зброю античних греків і римлян. Починаючи з ІІІ століття до н. е. ґудзики зустрічаються в китайській культурі — знайдено безліч виробів із бронзи, кераміки та перлів, датованих цим періодом. Проте всі вони ніколи не використовувалися з тією метою, яку виконують сьогодні, тобто не слугували застібками на одязі. Речі підв'язували поясами, зв'язували їх краї між собою вузлом, скріплювали голками, гачками або шпильками, шнурували (такий спосіб закріплення на тілі досі успішно використовується у взутті, а іноді навіть продовжує зустрічатися в елементах одягу, що потребують регулювання посадки, — корсетах, боді, шкіряних куртках, боксерських рукавичках).

 

Ґудзики на одязі у Стародавньому світі грали роль амулетів та оберегів. Саме слово «ґудзик» походить від ґудз — вузол, потовщення — цей елемент одягу мав відганяти ворожі сили від людини. Річ у тім, що зазвичай ґудзики мали вигляд порожніх барилець, всередину яких поміщалися дробина, шматочок олова або камінчик, що видавали при русі приглушений стукіт, який нагадував звук бубонця. Уже здогадалися, навіщо були потрібні ці брязкальця? Правильно, щоб відлякувати злих духів.

 

А ще така фурнітура використовувалася як символ відмінності (згадайте погони у військових) або просто як прикраса одягу. Згодом ґудзики, які свідчили про належність людини до тієї чи іншої професії, соціальної групи чи спільноти, трансформувалися у значки.

 

Уперше використовувати ці декоративні вироби як застібки здогадалися в XIII столітті в Німеччині. Якийсь кравець зробив справжню революцію, придумавши вставляти ґудзики у відповідні прорізи в одязі чи пришиті до нього мотузкові петельки. Слід зазначити, що в середньовічній Європі такі застібки були справжнісіньким писком моди. Ґудзики виготовляли із золота чи срібла, черепахового панцира, слонової кістки, порцеляни, скла чи бурштину та прикрашали коштовним камінням, демонструючи багатство їхнього власника. Почесні вельможі покривали свій одяг тисячами ґудзиків, через що він часом ставав настільки важким, що заважав пересуватися. Наприклад, на одному з нарядів французького короля Франциска. I налічувалося 13 600 ґудзиків!

 

На одязі простолюдинів подібні предмети зустрічалися рідко. У ті часи кожен ґудзик виготовлявся вручну і був справжнісіньким ювелірним виробом (між іншим, досі знайти ґудзик вважається гарною прикметою). Люди з бідного стану не могли собі дозволити таку розкіш і продовжували використовувати гачки.

 

Ситуація дещо змінилася із настанням промислової революції, коли з'явилися перші машини для штампування такого товару. У цей період застібки стали виготовляти з недорогих металів (олова, свинцю, міді), дерева, картону, шкіри, перламутру. Але по-справжньому доступними ґудзики стали лише в 1930-ті роки після винаходу пластмас.

 

Нині існують мільйони різновидів цих виробів. Вони відрізняються не тільки матеріалом, а й способом кріплення до одягу: з двома або з чотирма наскрізними отворами, з вушком, з болтом (джинсові ґудзики). А ще історично склалося, що на чоловічому та жіночому одязі ґудзики застібаються на різні боки. За однією з версій, пришивання їх до жіночого одягу з лівого боку пов'язане з тим, що для надягання тісного і дорогого вбрання жінкам була необхідна допомога служниці, для якої застібати ґудзики зручніше правою рукою, якщо вони розташовуються на одязі саме зліва. Чоловіки ж носили зброю, і щоб у зимовий час не тримати її в задубілих пальцях, вони гріли праву руку за пазухою. А робити це зручно тільки в тому випадку, якщо одяг застібається на праву сторону.

 

Окуляри — необхідність чи модний аксесуар

Зір відіграє надзвичайно важливу роль у житті кожної людини. Саме здатність бачити забезпечує людей значною частиною інформації про навколишній світ. На відміну від інших органів чуття, зір дозволяє не тільки розпізнавати предмети, а й визначати їх розташування, стежити за переміщенням. Можливість бачити допомагає нам безпечно пересуватися, а ще дозволяє сприймати вираз обличчя та жести інших людей, щоб краще розуміти їх. Завдяки зоровому сприйняттю ми можемо читати, дивитися кіно, робити різну роботу.

 

На жаль, зір може псуватися, що сильно ускладнює життя людини та обмежує її можливості. Тому треба завжди пам'ятати про необхідність берегти очі та давати їм відпочивати. Недарма існує вираз «берегти як зіницю ока», тобто ставитись до чогось дбайливо і з особливою турботою, як до зору.

 

Як не прикро, навіть при обережному ставленні здатність бачити часто погіршується. Причиною цього можуть бути вроджені порушення в будові органів зору, різні захворювання очей, вікові зміни, неправильний спосіб життя або шкідливі умови навколишнього середовища. Наприклад, сильно псувати зір може читання при недостатньому освітленні: очі перенапружуються і втомлюються, а якщо це відбувається часто, то можливість чітко розрізняти предмети стрімко знижується. Не дивно, що до появи досить яскравих освітлювальних приладів, коли людям з настанням темряви доводилося виконувати роботу при свічках, гарним зором могли похвалитися не всі.

 

І звичайно, люди з давніх-давен шукали способи якщо не покращити зір, то хоча б допомогти йому.

 

Скловари помітили, що застиглі напівкруглі краплі скла здатні збільшувати предмети, що знаходяться під ними. Такі прообрази лінз були описані в «Оптиці» римського вченого Птолемея ще в II столітті, а потім, після того як його праці були доповнені перським математиком і фізиком Ібн Сахлом у X столітті, вони потрапили до Європи та Китаю під назвою «каміння для читання».

 

У першій половині XIII століття англійський єпископ Роберт Ґроссетест, який очолював Оксфордський університет, написав трактат «Про веселку», у якому згадував про використання оптики для «читання найдрібніших літер на неймовірних відстанях», а вже в 1260-х роках інший оксфордський професор — Бекон — докладно описав збільшувальні властивості оптичних лінз та навів приклади їх застосування.

 

Потрібно зауважити, що ченці багато часу проводили за читанням книжок, тому лінзи, досконаліші порівняно з камінням для читання, швидко набули поширення. Узяте в рамку збільшувальне скло переміщалося над текстом, проте воно все ще було не зовсім зручним у використанні та не дозволяло читати тривалий час. У 1286 році італійський монах Алессандро делла Спіна з Пізи здогадався вставити лінзи в ножицеподібну оправу, яку можна було фіксувати на переніссі, звільнивши таким чином руки. Так з'явилися перші окуляри для читання — найпростіший оптичний прилад, що допомагав покращити зір.

 

Досить швидко Венеція, яка завжди славилася майстерністю своїх склярів, стала важливим центром виробництва окулярів. У 1320 році навіть з'явилася окрема гільдія венеційських майстрів, які займалися саме цими виробами. Згодом у окулярів з'явилися дужки, і тепер вони трималися не тільки на носі, а й звичним для нас сьогодні способом — на вухах. Однак конструкція окулярів, які тримаються лише на переніссі, теж не зникла — окуляри такого типу називаються «пенсне» (від французького pince-nez — стискати ніс), але сьогодні це радше модна примха, ніж звичайне явище.

 

Незабаром окуляри поширилися по всій Європі і навіть дісталися Китаю. Вони стали ознакою начитаності та вченості, тому їх надягали не тільки під час читання, але найчастіше для того, щоб просто підкреслити свою грамотність і справити враження. Наприклад, цей аксесуар часто зустрічається на портретах кардиналів та єпископів XIV століття, хоча, звичайно ж, можна було зобразити цих людей без окулярів.

 

Цікаво, що сонцезахисні окуляри з'явилися значно раніше, ніж окуляри для читання. Найсильнішу необхідність захищати очі від сліпучого сонця відчували народи Крайньої Півночі — яскраве світло, що відбивається від льоду і снігу, робило полювання в тундрі просто неможливим. Тому ще за доісторичних часів люди виготовляли прообраз окулярів із кори дерев або тюленячих кісток, роблячи в них вузькі щілини. Така конструкція надійно захищала очі від відбитих променів.

 

Імператор Нерон у I столітті спостерігав за гладіаторськими боями через відполіровані смарагди. А плоскі панелі з димчастого кварцу, які носили судді XII століття у Китаї, приховували вираз їхніх очей від поглядів свідків під час опитування. Згодом виробники окулярів стали експериментувати зі склом різних кольорів. Наприклад, Джеймс Ескот, який випускав вироби з лінзами бірюзових відтінків, вважав, що такий колір покращує зір. Окуляри із затемненим склом, якими ми звикли їх бачити, з'явилися на початку XX століття. А до масової моди увійшли завдяки кіноакторам, які часто з'являлися у темних окулярах на публіці. Робили вони це не для того, щоб їх не впізнавали, а щоб приховати свої почервонілі очі — на них згубно впливали потужні дугові лампи на знімальних майданчиках. 1929 року в США почалося масове виробництво дешевих сонцезахисних окулярів, а 1936 року американець Едвін Ленд запатентував лінзи з поляроїдним фільтром — своєрідний гібрид скла та ескімоських окулярів-щілин. Поляризоване скло має мікроскопічні щілини, які не пропускають відбиті від поверхонь сонячні промені, тому зображення в таких окулярах виходить більш чітким, ніж у звичайних.

 

Коли не кожне місто могло дозволити собі мати годинник

Зі зростанням міст і збільшенням кількості населення у середньовічній Європі виникла потреба в централізованому, тобто зосередженому в одному місці і єдиному для всіх, вимірюванні часу. Іншими словами, потрібний був годинник, досить великий, щоб його було видно з будь-якого кінця міста, і незалежний від погодних умов, як, наприклад, поширений у південних регіонах сонячний годинник. Варто зазначити, що в Середні віки досить високого розвитку досягли механіка і металургія, тому поява механічних маятникових годинників була природним продовженням технологій, що вже існували на той час. Такий годинник відрізнявся великими розмірами і, щоб його було видно звідусіль, поміщався на високих вежах церков або замків, тому ці годинники почали називати баштовими.

 

Вважається, що перший баштовий годинник винайшов наприкінці X століття чернець Герберт з Оверні. Відомо, що він був вихователем майбутнього німецького імператора Оттона III і згодом став Папою Римським під ім'ям Сильвестр II, проте про виготовлення ним годинника ніяких конкретних відомостей не залишилося (ба більше, немає навіть достовірних свідчень того, що цей годинник взагалі існував). Хай там як, про нього скоро забули.

 

Найперший у світі баштовий годинник був установлений у Лондоні на вежі Вестмінстерського абатства в 1288 році, чому є документальне підтвердження. У 1292 році годинник з'явився на вежі храму в Кентербері, у 1300 році — у Флоренції, ще через 14 років — у Каннах, а потім до кінця XIV століття баштові годинники отримали Модена, Падуя, Брюгге, Дувр, Страсбург, Нюрнберг, Париж і Базель. Слід зауважити, що витрати на утримання баштового годинника були величезні, тому далеко не кожне місто могло дозволити собі таку розкіш. Щоб «забезпечувати точним часом» усіх городян, потрібно було постійно змащувати залізні годинникові механізми, регулярно підводити стрілки і стежити за підзаводом.

 

Перший механічний годинник був досить простим — він мав лише одну годинну стрілку, а його механізм складався всього з трьох зубчастих коліс, що оберталися за допомогою важких кам'яних гирь. Поступово опускаючись із багатометрової висоти, такі гирі рухали вал годинникового механізму, і годинник працював. Гирі, вага яких могла досягати сотень кілограмів, спочатку піднімалися вручну за допомогою найпростішого заводного колеса, але з часом з'явилися спеціальні підйомні механізми, що забезпечували плавніший рух гирь і, як наслідок, точніший хід годинника.

 

Безсумнівно, найскладнішим для виробництва елементом у баштовому годиннику були шестерні. Їх виготовляли окремими частинами, а потім збирали в єдине ціле найбільш вправні ковалі та слюсарі. Згодом механізм баштового годинника помітно ускладнився — коліс було вже не три, а значно більше, що неабияк підвищило надійність і точність. Поступово з'явилися хвилинна та секундна стрілки, а потім ще й додаткові елементи, що відображали взаємний денний та нічний рух Сонця, Місяця й зірок, а також різні календарні циферблати. Баштові годинники стали оснащувати дзвонами, які своїм боєм сповіщали городян про початок церковної служби, про обідню перерву, кінець робочого дня або закриття міських воріт. Для того, щоб розрізняти ці події, дзвони мали різне звучання, а згодом з'явилися куранти — спеціальні механізми, що керують дзвоном так, щоб створювати цілі музичні мелодії.

 

Незабаром баштові годинники стали символами міст. Над їх створенням працювали найкращі годинникові майстри, архітектори й художники. Годинники відрізнялися один від одного не тільки зовнішнім виглядом, а й системою бою, а в деяких містах їх прикрашали різні рухомі фігурки, що зображували певні сцени з життя міста або його мешканців.

 

Баштові годинники започаткували створення механічних годинників, відкривши нову еру в історії вимірювання часу. Розвиваючись протягом століть, вони ставали все досконалішими і точнішими. Сучасні баштові годинники є найскладнішими високотехнологічними механізмами, начиненими електронікою. Наприклад, найбільший у світі баштовий годинник, розташований у Мецці — священному для всіх мусульман місті Саудівської Аравії — височіє на 400 метрів над землею і має чотири 43-метрові циферблати, звернені на всі боки світу. Механізм цього годинника важить цілих 36 тисяч тонн, а над створенням мозаїки з 98 мільйонів фрагментів, яка його прикрашає, працювали тисячі фахівців.

---