Слов'янські боги Сонця і вогню

Якщо зазирнути в далеке минуле українського народу, то з՚ясується, що наші пращури були язичниками і вшановували багатьох богів. А ще вони були сонцепоклонниками, тобто вважали Сонце не небесним світилом, а вогненним божеством. І тільки в 988 році київський князь Володимир прийняв християнство сам і охрестив Русь. Утім відлуння язичництва ще й нині, через багато століть, можна помітити у деяких словах і звичних виразах, традиціях, елементах християнських свят.

Поклоніння Сонцю знайшло відображення в язичницьких міфах і легендах, а також у казках, які дійшли до наших часів. Познайомимося ж ближче із давніми слов՚янськими богами, яких наші пращури пов՚язували із Сонцем, вогнем і світлом. А було їх чимало.

Сварог

Сварог — небесний батько всесвіту, бог небесного вогню, його джерело і повелитель. Належить до пантеону старших богів. Род, перший бог — творець світу, породив Сварога, і той став чоловічим утіленням самого Рода. Сварог завершив процес створення світу і став владикою Царства Земного. Він облаштував землю, визначив закони життя, створив Ірій (Царство Небесне), де живуть боги, Синю Сваргу, або Колесо Сварога, — країну, де живуть наші славні предки, зоряне небо, яке обертає сам Перун, виплекав ірійський сад.

Стародавні слов՚яни вважали, що саме цей бог запалив Сонце і дав людям вогонь. Він же скинув з неба на землю плуг і ярмо, щоб люди могли обробляти землю, дав їм бойову сокиру, щоб було чим захищатися від ворогів, і чашу для приготування священного напою.

Сварог породив богів-Сварожичів: Дажбога, Семаргла, Святовида і Перуна. А було це так. Одного разу Сварог знайшов чарівний камінь Алатир. Він одразу зрозумів, що камінь наділений надзвичайною силою. Тоді бог промовив магічне заклинання — і камінь розрісся до величезних розмірів. Як свідчить переказ, від зіткнення з вогненним богом камінь «став білий-горючий». Алатир настільки розжарився, що Сварог спінив їм океан — так з՚явилася перша суша. Потім він узяв свій молот, з яким ніколи не розлучався, і почав бити по Алатир-каменю, викресуючи з нього іскри. Саме з вогненних іскор, що розсипалися навколо, і народилися боги-Сварожичі. Але бог вогню на цьому не зупинився. Він продовжував бити молотом, і з нових іскор народилися ратичі — небесні воїни.

У пізніші часи напівкінь Полкан Китоврас побудував навколо Алатир-каменя храм на честь Сварога. Так з՚явилося слово «вівтар» («олтар») — священне місце в храмі.

Давні слов՚яни уявляли собі Сварога у вигляді суворого на вигляд чародія-коваля, який дав людям ковальські інструменти, навчив їх кувати залізо. Він був найпершим покровителем ремесел і всіх майстрів. Будь-яка кузня, будь-яке горно — капище Сварога.

Капища на честь бога-коваля влаштовували і на пагорбах, порослих деревами або чагарниками. Центр пагорба очищували від рослинності, залишаючи лише голу землю, і на цьому місці розпалювали багаття. Ідолів у капищі не встановлювали. В дар Сварогові приносили сир або коней і кабанів, яких убивали просто перед ритуальним вогнищем, так щоб кров жертв потрапляла у вогонь.

Дажбог

Один із головних, вищих богів, бог Сонця (літнього). В його імені є старослов՚янське слово «даждь» — «давати». Таким чином, Дажбог — «той, хто дає блага», дарує тепло і світло, багатство, добробут і щастя, бог родючості та життєвої сили, щедрий прабатько слов՚ян. Захисник дітей-сиріт, самотніх старих, мандрівників. Бог небесного світла, що носить Сонце як корону. Дажбог був одним з найбільш шанованих у Давній Русі (відомо, що київські князі підписувалися на древніх документах як «онуки Дажбога», «дажбожі онуки»). Друге його ім՚я — Вогонь Сварожич.

На весь світ славився Дажбог силою і відвагою. Прочувши про це, Перун вирішив зійтися з ним у двобої, аби з՚ясувати, хто сильніший. Розшукав він Дажбога, і розгорілася небачена битва, від якої затремтіла земля, пригнулись ліси, а по морю розійшлися високі хвилі. Перун перетворився на орла, а Дажбог на лева. Лев «закігтив» орла — Перун ослаб і впав на землю. Дажбог запитав суперника, як його звуть, і дізнавшись, що боровся з братом, припинив поєдинок.

Наші предки не приносили жертв і дарів Дажбогу. Йому треба було лише ревно молитися, просячи про милість і благовоління. Зазвичай до нього зверталися вранці, коли сонце тільки показувалося з-за обрію. Вважалося, що Дажбог захищає богів та людей від злих сил і від його прихильності залежить кількість і якість зібраного врожаю.

Міфи оповідають, що Дажбог двічі на добу переїжджає через небосхил на колісниці, запряженій четвіркою золотогривих коней, а попереду нього летять гуси та качки.

Хорс

Це бог Сонця-світила, сонячного кола-диска. Хорс — добрий, лагідний бог, що дарує людям тепло і світло. Уявляли його в образі молодого чоловіка, що вночі спочиває на сонячних островах Радості, а вдень роз՚їжджає по небесному склепінню на сонячній колісниці, запряженій сонячними кіньми. Вранці його будить вершник на білому коні — Ранок. Перед виїздом Хорса на небосхил його дружина Зоря-Зоряниця розгортає свою золоту хустку й гасить на небі зірки. Увечері про завершення роботи йому повідомляє вершник на чорному коні — Вечірник. Уночі, коли Хорс відпочиває, його колісницю тягнуть воли по Чумацькому Шляху.

І. Білібін «Василина Прекрасна»

Хорсові присвячували свята в дні літнього та зимового сонцестояння.

Коляда

Це язичницьке божество було символом Сонця-немовляти. Коляда був сином Дажбога. Його народження наші пращури співвідносили з днем зимового сонцестояння. У цей день Коляда змінює Світовида — старе Сонце, яке вже хилиться до заходу. Чудове немовля Коляда — Сонце року, що зароджується, — приходить у світ, аби зупинити розгул злих сил, битися із Чорнобогом і його приспішниками, перемогти їх і покарати. Свята на честь Коляди традиційно починалися наприкінці грудня, а також щоразу, коли встановлювався мир після війни з ворожими племенами. Адже Коляда вважався також богом, який сприяє миру і порозумінню між народами.

Коляда — покровитель ратників, землеробів та жерців.

Саме на честь цього божества у святвечір від хати до хати ходили колядники, співаючи особливі пісні — старовинні магічні замовляння із побажаннями добра й благополуччя для дому, сім՚ї, дітей. Пісні ці так і називалися — колядки.

Ярило

Бог сили, яку несе весняне сонце. Ярило — син Велеса і богині Діви. Міф розповідає, що Велес обернувся на квітку конвалії, яку Діва зірвала під час прогулянки. Богиня вдихнула пахощі квітки й зачала Ярила. Так з՚явився на світ бог родючості та весняної сили, що дарує життя і любов.

Обряди, пов՚язані з культом бога Ярила, відбувалися в дні зимового сонцестояння, весняного рівнодення, на Зелені свята, в свято Купала. Давні слов՚яни зустрічали Ярила в день початку оранки, а в середині літа святкували «проводи» бога й «ховали» його. У день «проводів» опудало Ярила зазвичай ніс літній чоловік. Вважалося, що бог уже постарів, виконавши свою функцію. Зовсім інакше уявляли Ярила весняного. Це був молодий вродливий юнак у білому вбранні на білому коні, босий, з вінком із весняних квітів на голові й пучком житніх колосків у руці.

Світовид

Один із верховних богів, що уособлюють космічне чоловіче родове начало. Світовид дарує світло, тепло й життя, оживлює і запліднює природу. Щоранку приїздить він у свою небесну оселю на сонячних конях, і йому відчиняє браму завжди юна богиня зорі — Зоря-Зоряниця.

Ідолів Світовида завжди робили величезними, більшими за людський зріст. Як правило, його зображували із чотирма обличчями, і кожне дивилося в одну з чотирьох сторін світу. Ідол мав вигляд молодого чоловіка, безбородого, з кучерявим волоссям і викуваним з металу рогом достатку в руці.

Ідол Світовида також мав зброю: в лівій руці він тримав лук, а на стегні його поблискував у срібних піхвах величезний меч. Його встановлювали в храмі й закривали пурпуровими завісами. Лук і стріли Світовида символізували сонячні промені, а меч — захист і заступництво.

У жертву Світовиду приносили безліч овець і волів, а також випікали величезний пиріг — такий, щоб у нім умістився жрець і його не було видно. Іноді приносили й людські жертви. Наприклад, захопленого у полон ворога разом з конем могли пожертвувати Світовиду — спалити на багатті, вважаючи, що це надихне людей на боротьбу з ворогами.

Овсень

Син Дажбога, брат Коляди. Але на відміну від Коляди, який символізував Сонце-немовля, що рухається від зими до вершини літа, до літнього сонцестояння, Овсень відображав уявлення наших пращурів про зворотний процес — рух до зими.

У стародавніх слов՚ян слово «овсень» мало кілька значень, які, до того ж, змінювалися з плином часу.

По-перше, Овсень — крайній місяць осені (та й саме слово «осінь», очевидно, походить від імені цього древнього бога). По-друге, це бог урожаю, зміни пір року. Його зображували як ставного зрілого чоловіка на вогненно-червоному коні. По-третє, Овсень — це свято, переддень Нового року.

Перун

Згідно з віруваннями наших пращурів, Перун — бог грозових хмар, грому, блискавки і дощу. Найзнаменитіший із братів Сварожичів, повелитель чотирьох природних стихій. Перун вважався також покровителем воїнів, богом-управителем, що карає за порушення законів. Його атрибутами були дуб, гроза, грім, блискавки й стріли, а також меч, кінь і бойова сокира.

Н. К. Реріх «Ілія Пророк»

Давні слов՚яни вірили, що Перун має численних прислужників. Його волю виконують Грім і Блискавка, Дощ і Град, Вітри і Бурі, богатирі, змії, водяники, лісовики. Цей бог панує і у Яві (реальному світі, в якому живуть люди), і в Наві (потойбічному світі). Бог-громовержець жорстокий і страшний, йому треба приносити криваві жертви, зокрема й людські.

Істориками та лінгвістами точно встановлено, що ім՚я Перун походить від старослов՚янського слова «перти» — «ударяти», «бити». Тобто сучасною мовою його можна перекласти як «нищівний», «той, що б՚є». Наші пращури вірили, що Перун виганяє небесні стада (хмари) пастися на небесні ниви, голосно гуде в трубу, метає свої стріли на землю. «Стрілами Перуна», «громовими стрілами», «Перуновим камінням», «стрілками», «перунами» називали блискавки. Вважалося, що бог розколює дерева й навіть іноді влучає у живих істот, коли метає стріли або свою сокиру в різну нечисть. Ними ж він карає всіх непокірних його волі. Зазвичай неугодні згоряють живцем на місці. Ті ж, кому вдалося вижити після удару блискавки, вважалися майже святими. У давні часи таких щасливчиків називали «позначеними Перуном», адже після інциденту в них зазвичай відкривалися приховані магічні сили, знахарські й екстрасенсорні здібності.

Перед капищем Перуна підтримували незгасний вогонь. Стежили за цим спеціальні жерці. Якщо вогонь згасав, винному загрожувала смертна кара — спалення на багатті.

До наших часів дійшов опис ідола Перуна, який був установлений у Києві: тіло його було вирізьблено з дерева, голова відлита зі срібла, вуха, вуса і борода зроблені з золота, ноги викувані із заліза, а в руці він тримав блискавки, складені з коштовного каміння.

Із запровадженням на Русі християнства почалися гоніння проти язичницької релігії, й ідолів старих богів стали знищувати. Усіх ідолів язичницьких богів князь Володимир наказав порубати і спалити. Однак чи то через страх перед Перуном, чи то з інших причин з його ідолом учинили інакше: прив՚язали до коней і в супроводі дванадцяти дружинників проволокли через місто до Дніпра. Перуна кинули у воду й сплавили за Дніпрові пороги. Таким чином грізного древнього бога ніби відправили у потойбічний світ. Адже саме річки вважалися шляхами, що ведуть у Нав.

Перун був покровителем рослин і тварин. Улюбленою квіткою цього бога вважався ірис. Саме через це святилища Перуна мали форму шестипелюсткової квітки. У кожній пелюстці підтримували незгасний вогонь, а у центрі стояв ідол із жертовником. Амулети, які нібито дарували захист громовержця (насамперед від удару блискавки), часто мали форму ірису, а також сокир і молотів (зброя Перуна), зображень блискавки і восьмипроменевої зірки, яку називали Перуницею. Саме такі амулети найчастіше знаходять археологи під час розкопок давньослов՚янських поселень: на капищах та ідолах цього бога, на старовинних прялках, зброї, хатньому начинні.

Деревом Перуна вважався дуб, твариною — бик, а птахом — сорока. Але під захистом цього бога перебували і вовки, й вепри, й гніді коні, й горох, і овес, і папороть, і гриб-боровик.

Знич

Знич символізує священний вогонь, тепло, що дарує і зберігає життя, родоначальне полум՚я, без якого у світі не було б нічого з того, що нині існує. Також Знич — символ вогню пізнання. Слов՚яни вважали людський розум утіленням енергії Знича. Крім того, будь-який вогонь, чи викликаний блискавкою, яка влучила в дерево, чи запалений людиною, теж вважався проявом сили Знича.

Знич — небесний бог енергії, яка проявляється в усьому: в зростанні дерев, весняному пробудженні природи, в душевній силі, яка підтримує життєздатність людини. Саме завдяки Зничеві ростуть трави й могутні дерева, стають гарними квіти і сильними леви. Він дарує відвагу і стійкість воїнам, а також разом із Ладою пробуджує в людині полум՚я пристрасного кохання, охороняє оселю й родину.

У кожному домі вівтарем Знича була піч або вогнище. Існували й спеціально відведені місця для поклоніння цьому богу. Наші пращури на честь Знича підтримували там незгасний вогонь, що, як вони вірили, мав цілющі властивості. Жерці Знича завжди допомагали людям, лікуючи їхні недуги й підтримуючи тих, кого спіткало лихо. Зничеві приносили багаті жертви. Вділяли й частину воєнної здобичі.

Семаргл

Так називали давні слов՚яни бога вогню і Місяця, вогненних жертвоприношень, домашнього вогнища, охоронця насіння і посівів, посередника між людьми і богами, здатного швидко мандрувати від Яві (світу людей) до Праві (світу богів) і назад. Вважалося, що Семаргл захищає світ смертних, не пускаючи в нього зло. Бог вогню і Місяця начебто міг перетворюватися на крилатого пса, що залишає по собі в небі вогненний шлейф, або поставати перед людьми у вигляді молодого воїна, ніби охопленого язиками чистого ірійського полум՚я. Друге ім՚я цього бога — Переплут.

Коли вдарив Сварог по Алатир-каменю своїм молотом, з іскор постали боги-сварожичі. А одна іскра, викресана Сварогом, закрутилася у вогняному вирі, що очищує від усілякої погані, й із нього народився ясний Вогнебог Семаргл. Навколо нього заклубочився дим і спалахнуло полум՚я. І на очах у Сварога дим перетворився на прапор Семаргла, а вогонь — на срібного коня із золотою гривою. Так і виник Вогнебог-вершник. Помчав галопом Семаргл, залишаючи по собі чорний випалений слід і здіймаючи божественний вітер, з якого в ту ж мить народився бог вітрів Стрибог.

Побачив це Великий Чорний Змій і задумав повторити те, що зробив Сварог. Підповз Чорний Змій до Алатира і теж ударив по ньому молотом. І розлетілися від горюч-каменя чорні іскри — так з՚явилися темні сили, демони.

Побачивши полчища нечисті, вступив Семаргл у боротьбу з Великим Чорним Змієм і його воїнством. Але вичерпалися сили Сварожича, й імла Чорного Змія затопила всю землю. Тоді поспішив Семаргл у небесну кузню до свого батька Сварога.

Чорний Змій рушив слідом за Семарглом і почав лизати три небесні зводи, щоб влізти до небесної кузні. Сварог із Семарглом вчасно побачили Змія, вхопили розпеченими кліщами його язик, приборкали його, запрягли у плуг і проклали на Землі борозну, розділивши таким чином світ на Яв і Нав. У Яві стали правити Сварог і Семаргл, а в Наві — Чорний Змій.

Семаргл — один з найдавніших захисників людства. Його кликали на допомогу при лікуванні різних хвороб людей і тварин. Коли у хворого піднімалася температура, говорили, що це Семаргл лікує його, борючись із недугою.

Вій

Досі ми говорили про слов՚янських вогненних богів, які представляють світ Праві, але й у Наві були боги, тісно пов՚язані з вогнем. Яскравим їх представником є Вій (Ній, Ния, Ніян) — божество пекла. Саме він став головним персонажем відомої повісті М. В. Гоголя. Це головний служитель Чорнобога, воєвода нечисті, невблаганний і безжальний вогненний суддя мертвих. Престол Вія стоїть усередині землі. В руках його — полум՚яний бич, а очі його закриті віями, опущеними до землі. Але суддя пекла все одно все бачить і все знає. Якщо ж його поплічники піднімають йому повіки залізними вилами, то він бачить і те, що приховано від інших. Від його погляду людина вмирає, а міста і села обертаються на попіл.

З одного боку, Вій жорстокий бог, а з іншого — справедливий. Він стежить за тим, щоб у потойбічному світі невідворотна кара знайшла всіх тих, хто жив на землі нечесно, неправедно. Вій безжальний, у нього не можна вимолити прощення. Ніби нагадуючи про майбутню розплату, Вій навіває людям жахливі нічні кошмари, насилає на них епідемії та стихійні лиха. Це дух, який несе смерть, а також божество, що відповідає за зимове «вмирання» природи.

Ця стаття доповнює чудову книжку «Секрети вогню». Якщо тобі цікаво дізнатися більше про вогняну стихію, тоді тисни сюди!